Симпозіум «Майбутнє Католицької Церкви», організований First Things, показує, що виклики, які стоять перед Церквою, є величезними. Свавілля індивідуалізму, сум’яття постмодернізму, лівацькі ідеології… Чи зможе Церква з усім цим впоратися?
Американське видання попросило п’ятьох католицьких теологів поміркувати над цими викликами й визначити шлях.
Умови, в яких функціонує Церква в секуляризованому, індивідуалізованому суспільстві першої третини ХХІ століття, — складні й стають дедалі важчими. Другий Ватиканський Собор частково передбачив цей напрямок змін; проте їхня глибина, певно, здивувала б і отців Собору. Тож чи можна сказати, що Собор відходить у минуле? Чи час понтифікату Франциска є часом нових і складних запитань щодо способу здійснення папської влади? Чи може Латинська Церква відмовитися від своїх західних рис? Як Церква-вчителька може залишатися вірною своїй місії охороняти істину і водночас діставатися вірних, оточених культурою свавільного індивідуалізму, в якій власне «я», власна сутність, власний наратив стають остаточним визначником істини? Чи можливо взагалі примирити ці протиріччя? Відповідь, незважаючи ні на що, оптимістична, але з одним застереженням: Церква має залишатися вірною Христу і Його Об’явленню!
Перший голос у дискусії був наданий проф. Крістоферу Радді (оглядач, відомий у США журналістськими розслоідуваннями). Він звернув увагу на проблему, пов’язану із самою моделлю управління Церквою, яка зараз переживає беззаперечну кризу. Як пише Радді,
«Папа Франциск є одночасно причиною і симптомом нинішньої кризи управління в Католицькій Церкві. Навмисна доктринальна двозначність, серйозні упущення [буквально: «бездіяльність»] щодо сексуального насильства священнослужителів, централізація папської влади в ім’я синодальності, проблематична концепція відносин між духовною та світською владою, неоднозначні сигнали, надіслані німецькій Церкві, яка балансує на межі єресі й розколу, — ці та інші дії виштовхнули католицизм на незвідану територію».
Цей короткий абзац резюмує те, що є чи не найбільшою проблемою нинішнього понтифікату: двозначність і внутрішні суперечності. З одного боку, говориться про «синодальну й децентралізовану Церкву»; а з іншого боку, Папа забороняє деяким католикам відправляти літургію у спосіб, який їм близький до серця (це очевидний, хоч і непрямий натяк на Тридентську літургію).
Три питання для Радді здаються особливо актуальними: доктринальна цілісність, юридична відповідальність і прозорість, а також церковна культура участі й відповідальності. Він аналізує кожне з них, починаючи з доктрини.
Найпершим завданням кожного єпископа, також і Єпископа Рима, є вірність ученню Христа. Без цього не існувало б церковної дисципліни. Коли депозит віри ставлять під сумнів — доктрина стає «політикою», наголошує американський теолог. Те, що один папа просуває, інший може скасувати. Так керувати Церквою неможливо.
Однак проблема виникла не за часів Франциска, а значно раніше — вже на межі XVIII і XIX століть, коли з’явилася загроза галліканізму, світських втручань у життя Церкви (Франція та інші країни), просвітницького раціоналізму й лібералізму. Відповіддю була надмірна централізація та надмірний наголос на папській владі. Результатом, як сказав покійний домініканець Жан-Марі Тіяр, став папа, який є «більше ніж папа». Це провадить до дедалі більшого занепаду ініціативи поза самим папством, до певної вивченої безпорадності як серед духовенства, так і серед мирян.
Ультрамонтанізм, тобто постійне «поглядання з гори» (ідеться вочевидь про Альпи, до відділяють Італію від решти Європи) становлять серйозну загрозу для Церкви. Радді пише:
«З доктринального погляду, обидва Ватиканські собори це виправлення ультрамонтаністських поглядів на управління. Вони підтверджують, що папство є ‘постійним і видимим джерелом та основою єдності віри і сопричастя’ в Церкві. (…) Але Перший Ватиканський Собор, який часто вважається статутним джерелом ультрамонтанізму, не дав папам жодного карт-бланшу. По‑перше, він навчав, що примат папи не применшує авторитету інших єпископів, а радше ‘підтримує і захищає’ його. Другий Ватиканський Собор наголосив на цьому вченні, коли проголосив, що єпископи це не ‘вікарії римських пап’, а справжні пастирі своїх дієцезій. Перший Ватиканський Собор зовсім не стверджував, що папа має абсолютну владу, а тим більше — що ця влада надає йому право встановлювати нове вчення. Його завдання — захищати і пояснювати апостольський спадок віри. Другий Ватиканський Собор поглибив це вчення, підтвердивши, що Папа та інші єпископи стоять під Словом Божим, а не над ним. Вони його слуги, а не господарі».
Радді наводить приклад, імовірно, незнайомий більшості читачів:
«Під час Другого Ватиканського Собору, коли Павло VI запропонував Соборовіі уточнити, що Папа ‘відповідальний лише перед Господом’, Богословська комісія Собору ввічливо, але рішуче відхилила його пропозицію, зазначивши, що Папа ‘зобов’язаний самим Об’явленням, фундаментальною структурою Церкви, таїнствами, визначенням попередніх Соборів та іншими зобов’язаннями, які занадто численні, щоб їх перелічити’».
Бенедикт XVI повторив слова Теологічної комісії:
«Папа не є абсолютним монархом, чиї думки та бажання становлять закон. Навпаки: служіння Папи є гарантією послуху Христу та Його Слову. Він не може проповідувати своїх власних ідей, а радше постійно зобов’язує себе та Церкву до послуху Слову Божому, перед лицем кожної спроби його адаптації чи розмивання, а також будь-якої форми опортунізму».
За Вікентієм Леринським (V століття), будь-який справжній розвиток завжди повинен мати «той самий сенс і значення», що й попередні вчення. Глибоко тривожними в цьому відношенні є нещодавні заяви кардиналів-високопосадовців про те, що «соціально-наукові основи вчення [про гомосексуалізм] більше не є правильними» і що «в деяких аспектах розуміння людської природи і моральної реальності, на підставі яких сформульовано попередні доктринальні декларації, було насправді обмеженим або з недоліками». Такі погляди відірвали би Церкву від віри апостолів. Залишили б її у вічному призупиненні й тимчасовості, нездатну навчати з зобов’язувальним авторитетом. Католицька Церква так функціонувати не може.
Друге питання, коли йдеться про належне управління Церквою, — це прозорість. Правосуддя не може бути авторитарним і нечітким. Радді визнає, що в управлінні фінансами Ватикану досягнуто реального прогресу; але, на жаль, коли йдеться про сексуальне насильство, ясності немає. Навпаки, справи єпископа Густаво Санчетти чи отця Марко Рупніка показують, що Ватикан просто не може впоратися з цими питаннями. Негласність і двозначність завжди породжують кризу авторитету й підозри в упередженості. Чи в цій атмосфері спроби просувати «синодальність» можна сприймати як автентичні та щирі?
Проблема не в синодальності — якщо розуміти її як церковне сопричастя, — а в певному розумінні синодальності як нескінченної дискусії без висновків. Сопричастя не означає «гомогенізації» (доведення до однорідності); але воно також не означає демократії, і вже тим більше не може означати розмивання доктрини. Як зазначає Радді:
«Засідання Синоду єпископів під головуванням Йоана Павла ІІ часто відбувалися під пильним наглядом. Структурна єдність є необхідним, однак недостатнім засобом для виявлення та вирішення розбіжностей. Нинішній синодальний процес частково був спробою виправити ці проблеми; але він часто був теологічно збідненим, переповненим жаргону і самозамкненим. Крім того, несподівана публікація Fiducia Supplicans, що стосувалася питання, яке Синод ще обговорював, поставила під сумнів цілісність усього синодального проєкту».
Американський богослов не заперечує синодальності, але стверджує, що вона стане «троянським конем», якщо її не супроводжуватиме відповідна модель управління в Церкві: прозора, з дотриманням доктрини та заснована на автентичній співпраці.
Синодальність сама по собі не допоможе Церкві, якщо злегковажить вірністю Божому Об’явленню і якщо не буде врівноважена відповідним стилем управління: прозорим для всіх і з можливістю кожному зробити свій внесок — навіть якщо цей внесок критичний щодо ідей, які виходять із Римської курії.
фінансово.
Щиро дякуємо!
