«Список гаданих гріхів проти вчення Церкви, що використовується для каменування, або проти синодальності — хай би що під цим розумілося, — звучить як чек-ліст ідеології пробудження [woke] та гендеру, з певними стараннями замаскованої під християнство», — каже колишній префект Конгрегації віровчення кардинал Герхард Мюллер.
З призначення Папи Франциска, він візьме участь у заключній частині Синоду про синодальність, яка розпочнеться вже 2 жовтня 2024 року.
На пресконференції у понеділок 16 вересня Генеральний секретар Синоду кардинал Грек оголосив, що під час покаянної літургії за участю Святішого Отця відбудеться визнання гріхів: проти миру; проти створеного світу; проти корінних народів; проти мігрантів; гріх зловживання; гріх проти жінки, сім’ї, молоді; гріх доктрини, що використовується як камені для кидання; гріх проти бідності; гріх проти синодальності / браку слухання, сопричастя та участі всіх. На завершення Папа від імені всіх вірних попросить прощення у Бога, а також у сестер і братів з усього людства.
Ось коментар кардинала Мюллера, опублікований на kath.net:
На початку Синоду про синодальність — який більше не є Синодом самих єпископів, але змішаним зібранням, яке аж ніяк не представляє всю Католицьку Церкву, — відбудеться покаянне богослужіння, кульмінацією якого стане покаяння за нововигадані (людьми!) гріхи.
У своїй суті гріх полягає в тому, що людина відвертається від Бога і звертається до земних благ, поклоняючись замість Нього їм або матеріальним формам, таким як язичницькі ідоли. Ми також можемо грішити проти ближнього, якщо не любимо його як самого себе, заради Бога. Це включає егоїстичну експлуатацію природних ресурсів землі, які Бог дає всім людям як основу життя. Отож ми справді можемо грішити, якщо використовуємо сировину, гроші й факти лише для власної вигоди й зі шкодою для інших.
Згадаймо олігархів-мільярдерів або «філантропів», які спочатку безсоромно експлуатують маси, щоби потім бути прославленими як їхні благодійники, за кілька жестів милостині. Папа з єпископами не повинні дозволяти собі фотографуватися з цими людьми (за Юдину платню). Слід уникати будь-яких проявів кумівства з ними, як самообману Робіна Гуда, що нібито щось забирають у багатих, щоб віддати бідним.
Представники Церкви Христа, який віддав життя за нас як Добрий Пастир, мають радше діяти як пророки, їхні критики, як Йоан Хреститель, який ризикнув головою, сказавши Іродові: «Не годиться тобі це робити». Христос помер за наші гріхи і через своїй хрест і воскресіння примирив нас із Богом, щоб ми могли добре жити, в мирі та любові з нашими ближніми. Бог, наш Отець, дав нам Десять заповідей, а Його Син проголосив блаженства в Нагірній проповіді, щоб у Його світлі ми могли розпізнавати і творити добро та уникати зла.
Список гаданих гріхів «проти доктрини, що використовується для каменування», або «проти синодальності» (хай би що під цим розумілося) звучить як контрольний список ідеології пробудження та гендеру, з певними стараннями замаскованої під християнство, — за винятком деяких злих учинків, що волають до неба.
Щоб обдурити довірливих, там [у списку нових гріхів] є також переступи, від яких кожен християнин повинен утримуватися. Наївні можуть бути засліплені довільним переліком справжніх гріхів проти ближнього та обґрунтованою критикою теологічно абсурдних вигадок, мотивованих синодальністю.
Але немає гріха проти вчення Церкви, що нібито використовується як зброя, бо вчення Апостолів стверджує, що спасіння можна знайти лише в імені Христа (Діян 4,12). І тому, наприклад, св.Лука (Лк 1,1‑4) написав своє Євангеліє, щоб ми могли «знати стійкість прийнятої науки», яка вчить про спасительну віру в Ісуса Месію, Божого Сина. Павло описує роль єпископів як гарантів учення, переданого Апостолами (1Тим6). Вчення Церкви це не академічна теорія віри, як вважають деякі антиінтелектуали в колегії єпископів, що люблять посилатися на свої душпастирські таланти з огляду на брак богословської освіти, — а розумне представлення об’явленого слова Бога (1Пт 3,15), який бажає, щоб усі люди спаслись і прийшли до пізнання правди через єдиного посередника між Богом і людьми: людину Ісуса Христа, Слово Бога Отця, яке стало тілом (пор. 1Тим 2,4нн).
Не існує також гріха проти певного роду синодальності, що використовується як засіб промивання мізків, щоб дискредитувати так званих консерваторів як «відсталих» і «замаскованих фарисеїв» та змусити нас повірити, що прогресивні ідеології, які призвели до краху Церков на Заході в 1970‑х роках, були завершенням реформ Другого Ватиканського Собору — нібито зірваних Йоаном Павлом II і Бенедиктом XVI.
Співпраця всіх вірних у служінні розбудови Божого Царства є природою Церкви як Божого Люду, Тіла Христового і Храму Святого Духа. Однак не можна релятивізувати єпископське служіння, виводячи участь у Синоді єпископів з універсального священства всіх вірних та папських призначеннях, тим самим приховано відкидаючи сакраментальність рукоположеного служіння (висвячення єпископа, священика, диякона) і в підсумку релятивізуючи весь ієрархічно-сакраментальний устрій Церкви, що стоїть на Божому законі (Lumen gentium 18-29), — який Лютер принципово заперечував.
Підсумовуючи: великі агітатори синодальних шляхів і поширення синодальності більше зацікавлені здобуттям впливових позицій і реалізацією своїх некатолицьких ідеологій, ніж відновленням віри в Христа у людських серцях. Той факт, що церковні інституції в колись повністю християнських країнах розпадаються (порожні семінарії, вимирання релігійних громад, розбиті шлюби та сім’ї, масові виходи з Церкви — кілька мільйонів католиків у Німеччині), не вражає їх до глибини душі. Вони вперто запроваджують свою програму, яка зводиться до знищення християнської антропології, аж доки останній [хто виходить] не вимкне світло, а церковна каса не спорожніє.
Відновлення Церкви у Святому Дусі станеться тільки тоді, коли Папа сміливо й голосно визнає Ісуса від імені всіх християн і скаже Йому: «Ти — Месія, Син Бога Живого» (Мт 16,16).
фінансово.
Щиро дякуємо!
