Мері Астор, американська самовпевнена красуня, відома за фільмами «Мальтійський сокіл» (1941), «Зустрінь мене у Сент-Луїсі» (1944) і «Велика брехня» (1941), залишила глибокий відбиток на американській культурі.
Але до 50 років вона безконтрольно пиячила, щоб полегшити біль, який не могла назвати на ім’я. «Що не так?» — молилася вона.
Самотнє дитинство
Люсіль Васконселлос Лангханке народилася 3 травня 1906 року у невеликому містечку Квінсі, штат Іллінойс, на Середньому Заході. Вона була єдиною дитиною у родині німецького емігранта Отто Людвіга Вільгельма Лангханке і Хелен Васконселлос.
Влітку 1913 року родина переїхала зі своєї маленької брудної квартири над салуном на ферму з великим особняком. Люсіль любила блукати зеленими просторами у сандаліях і комбінезоні, з коллі на повідці, шукаючи «схованок» біля річки.
Тим часом схеми швидкого збагачення її батька Отто зазнали краху, і він почав тиснути на Люсіль, щоб вона щось робила. Він мріяв зробити її піаністкою, яка би заробляла гроші концертами. Але коли вона довірила йому свою мрію про заміжжя та материнство, він назвав її «нікчемою». Цей спалах гніву звів нанівець будь-яке порозуміння з батьком.
Квітка стає зіркою
Невдовзі природна краса «дівчини з ферми» Люсіль на контрасті з чуттєвістю «міських дівчат», породила нову «чудову ідею» у голові її батька. Геть піаніно — Люсіль стане актрисою! Провівши деякий час у Чикаго, її родина вирушила до Нью-Йорка, де у 1920 році Люсіль потрапила на кінопроби у маєтку редактора журналу «Motion Picture Magazine». Там вона зустріла фешн-фотографа Чарльза Албіна, який побачив у ній красу «рівня Мадонни», і стала його моделлю.
Одного разу компанія «Famous Players-Lasky Studios» викликала Люсіль до своєї штаб-квартири. Боси негайно змінили їй ім’я на «Мері Астор», зробили їй новий гардероб і зачіску, а також запропонували шестимісячний контракт за 60 доларів на тиждень.
Втеча у Голлівуд
У 1923 році Отто, який став менеджером доньки, перевіз сім’ю у Голлівуд. Маючи студійну роботу на обох узбережжях, Мері перетинала всю країну у компанії своєї канарейки, а батько складав її заробітки у свою кишеню. Фактично полонянка у власному домі, вона наважилася на втечу — як у дитинстві тікала до річки — тільки цього разу вона втекла у таємничий дорослий світ; як писала вона сама, «стрімголов кинулася у саму біду».
Перша біда мала обличчя легендарного актора Джона Беррімора, старшого за неї на 24 роки. З ним у неї спалахнув бурхливий роман під час спільних зйомок у 1924 році; Беррімор розлучився з дружиною, але через два роки покинув і Мері, розбивши їй серце. Рана поглибилася, коли компанія «Warner Bros.» зняла її разом із колишнім коханцем у фільмі «Дон Жуан» (1926), де також знімалася його нова дівчина Долорес Костелло — бабуся актриси Дрю Беррімор.
Після прем’єри «Дон Жуана» 6 серпня 1926 року Мері почала працювати над фільмом «Rough Riders» (1926). Зйомки проходили у спекотному запорошеному Сан-Антоніо — цілковито новому світі, який полегшив її біль від зради.
Пошук справжнього кохання
Наприкінці листопада 1926 року Мері зустріла Кена Гоукса, брата режисера-початківця Говарда Гоукса. Вони стали милою парою, що разом грала у гольф і відвідувала кінопрем’єри, і незабаром заручилися. Проте після весілля Мері зізналася Кенові у минулому романі з Беррімором, не бажаючи нічого від нього приховувати, і це його спантеличило. Він соромився консумувати шлюб із нею; Мері з головою поринула у наступний перелюбний роман, і Кен знову пробачив її.
У матеріальному сенсі парі, однак, жилося добре. Кен, заробляючи купи грошей на фондовому ринку, тепер був директором кінокомпанії «Fox». Мері ж мала труднощі з проникненням у новий світ звукового кіно (як це часто було з акторами німих фільмів), тому почала практикуватись, спілкуючись із людьми на званих вечерях письменника Маріана Спітцера. «Стимуляція розуму, — писала вона, — здається, зменшила напруженість тіла». Її познайомили з Едвардом Евереттом Гортоном, завдяки якому вона отримала головну роль у виставі «Серед одружених». Незважаючи на низьку оплату, це відкрило їй шлях у велике кіно.
Повороти і потрясіння
На початку 1930-х років сталася трагедія: під час зйомок літак Кена впав, і він загинув. Наче потрясіння від його втрати було недостатньо, сама Мері опинилася у фінансовій скруті, а на додачу до цього захворіла і виявила незвичайний висип у себе на шкірі.
Їй було всього 24 роки, і вона намагалася втекти від спогадів про Кена. Порожнечу заповнив її лікар Франклін Торп, старший за неї на 12 років і раніше одружений. Хоча вони не були ідеальною парою, вони одружилися 29 червня 1931 року, і Мері пообіцяла зробити цей шлюб вдалим. Її зірка сяяла все яскравіше: вона знімалася у фільмі за фільмом, а також народила доньку Мерилін Гауолі Торп.
Однак життя з Франкліном перетворилося на «серію вибухів», і зрештою вона втекла до Нью-Йорка, де закрутила роман із драматургом Джорджем С. Кауфманом. У 1935 році Мері розлучилася з чоловіком, і це стало причиною жорстокої судової тяганини за право опіки над дитиною. Її щоденник, переписаний і опублікований у пресі без її відома, містив скандальні відомості про видатних діячів Голлівуду. Хоча найнепристойніші його частини були чистою вигадкою, кар’єри фігурантів були зруйновані.
Влітку 1936 року, коли тривали слухання про опіку над донькою, Мері знялася у романтичній комедії «Додсворт» (1936). Вона грала місіс Едіт Кортрайт, незважаючи на те, що газетні заголовки були зосереджені на «Щоденнику Мері Астор». Зрештою вона отримала опіку над дочкою Мерилін, і суддя розпорядився знищити щоденник.
Закінчивши цей розділ життя, Мері розпочала новий. На вечірці у Рут Чаттертон, колеги по фільму «Додсворт», вона, тоді 30-річна, зустріла відомого англійського режисера Авріола Лі, який познайомив її з Майком «Мануеліто» — своїм другом і секретарем, який навчався в Кембриджі, поки не закінчилися сімейні кошти. 24-річний блакитноокий Майк виглядав сором’язливим, тихим і нужденним — він хотів справляти добре враження і зав’язувати потрібні знайомства.
Вони одружилися на початку 1937 року, але прихильність Майка до випивки незабаром взяла гору у їхніх стосунках, і Мері, яка до того пила лише якийсь час після смерті Кена, тепер пиячила разом із ним.
Відкрити Бога
Їхній син, Ентоні «Тоно» дель Кампо, народився 5 червня 1939 року. Він мав бути охрещеним католиком — без усяких «якщо», «або» чи «але». Якось Мері почала розпитувати його хрещених батьків про католицьку віру, і вони познайомили її з отцем Августином О’Ді, який поступово почав вводити її у курс справи.
Оскільки преса безжально висвітлювала її складне особисте життя, Мері дуже припала до душі концепція Бога як люблячого Отця, проте вона мала певні труднощі з розумінням концепції гріха. Отець О’Ді порадив їй зберігати спокій і просити Господа про дар віри.
Помолившись Розарій, Мері розпочала Новенну до св. Терези з Лізьє за світло і віру. «Ці слова святої Терези: “Ісус Христос є Богом” були тим відкриттям, яке змусило мене впасти навколішки у молитві. Якщо Христос був Богом і жив на цій землі, то все інше теж було можливо — навіть розплутати моє заплутане життя», — писала вона. За словами Мері, це осяяння супроводжувалося справжнім видимим сяйвом, яке змусило її заплющити очі.
«1941 рік був “моїм роком”», — згадувала Мері Астор. Того року вона прийняла католицизм; закріпила свою акторську репутацію «Оскаром» за роль у фільмі «Велика брехня»; знялася у хітовому «Мальтійському соколі» з Гамфрі Богартом у головній ролі; і почала працювати на радіо. Вона також вчилася літати на літаку — її перший самостійний політ відбувся у день нападу Японії на Перл-Харбор.
Розраховуючи на Бога
Але труднощі неминуче наростали. Як писала сама Мері, якби не «невидима й непорушна підтримка Величного Коханого», її було би повністю знищено.
У 1943 році, після того підписання контракту з «Metro Goldwyn Mayer», їй почали пропонувати майже виключно однотипні ролі матерів: той самий голос, той самий погляд, та сама постава.
Тоді ж добігав кінця її нещасливий четвертий і останній шлюб із бізнесменом-невдахою, сержантом у відставці — і алкоголіком. Здоров’я Мері було підірване — зокрема після випадкового летального змішування горілки зі снодійним у травні 1951 року. Її життя врятував отець О’Ді, якого вона тоді покликала на допомогу. Поступово Мері усвідомила, що віра — це скеля, яка потрібна їй, щоб витримати життєві випробування, включно з брехливими чутками, нібито вона намагалася накласти на себе руки.
Через п’ять років, повернувшись додому після тижневих зйомок, вона за звичкою впала у п’яне заціпеніння — аж раптом усвідомила, що хвора, а «хвора людина може вилікуватися».
Її познайомили з отцем Пітером Циклічем, професором і завідувачем кафедри психології Університету Лойоли на Мангеттен-Біч, і, говорячи її власними словами, «заплутані нитки почали складатися у візерунок». У 1959 році Мері Астор видала свою автобіографію, де вперше розповіла про свій біль. Милістю Божою вона змогла перетворити свої страждання і свою втечу від насильства на засіб духовного зростання і святості.
Тепер головною метою її життя було догоджати не кінорежисерові, а Тому, на Кому вона зосередила свій погляд аж до своєї смерті 25 вересня 1987. Того дня 81-річній Мері Астор нарешті вдалося втекти — у люблячі обійми Небесного Отця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
