Ватиканські реколекції. Ми вже померлі, і це хороша новина

Реколекції для ієрархів та працівників Римської курії, які на цьому тижні виголошує о.Роберто Пазоліні, тривають відповідно до розкладу.

Святіший Отець слухає конференції Проповідника Папського дому по відеотрансляції у своїй палаті в клініці Джемеллі, де його здоров’я потроху повертається до норми. Підсумок двох проповідей, ранкової та вечірньої в день 10 березня 2025 року, подає Vatican News.

Понеділок 10 березня був другим днем духовних вправ Римської курії, які о. Роберто Пазоліні проводить на тему «Надія на вічне життя». Вранці він виголосив для найближчих співробітників Святішого Отця реколекційну конференцію, тема якої була зосереджена на притчі про Останній суд — вона представлена в Євангелії від Матея та зображена на відомій фресці в Сикстинській каплиці Апостольського палацу.

Критерій любові

Цю притчу загалом інтерпретують як заклик до милосердної любові, сказав реколекціоніст. Однак уважніше приглянувшись, можемо побачити вражаючу перспективу: йдеться не про суд у класичному розумінні, а про декларацію, що розкриває дійсність, якою кожен уже жив. Критерієм доступу до царства не є релігійна приналежність, а конкретна любов щодо найменших братів і сестер, які в євангельській перспективі представляють Христових учнів. Таким чином, відповідальність християн полягає не тільки в тому, щоб чинити добро, але й у тому, щоб дати можливість іншим його робити.

Крім того, ця притча перевертає загальне розуміння суду: і праведні, й неправедні здивовані словами Царя. Це означає, що виконуване добро вони переживали як щось природне та несвідоме. Це підказує нам, що доступ до вічного життя залежить не від моральних якостей, а від здатності жити любов’ю без розрахунку.

Вічне життя — близька дійсність

Отець Пазоліні нагадує вчення Катехизму про те, що наприкінці часів Боже царство об’явиться у своїй повноті, перетворивши людство та всесвіт у «нові небеса і нову землю». Ця надія вкорінена в обітниці Христа, який кличе нас уже тепер жити цією перспективою з упованням на те, що сам Бог перемінить нашу людську природу згідно зі своїм задумом любові.

Ісус провістив вічне життя не як майбутню та далеку дійсність, але як уже доступний стан для тих, хто слухає Його слово та вірить в Отця. Євангеліє заохочує нас розпізнати, що вічне життя вже розпочалося: воно проявляється через те, як ми живемо і любимо, відкриваючи нас на трансформаційну присутність Бога.

Справжньою несподіванкою Останнього суду буде відкриття того, що Бог не мав щодо нас жодних очікувань крім того, щоб повноцінно визнати нас своїми дітьми, вже зануреними у Його вічність.

Вічне життя вже почалося

«Перша смерть» — такою була тема третьої конференції-медитації. Отець Пазоліні запропонував розпочати з відповіді на запитання про те, чому нам важко визнати, що вічне життя вже почалося. Біблія підказує нам, що людина від початку виявляється нечутливою, ба навіть ворожою до Божої дії. Пророки Старого Завіту викривали нездатність народу спостерегти «нові речі», які чинить Бог; а Ісус, бачивши нерозуміння своїх слухачів, говорив притчами. Не для того, щоби спростити своє послання, а для щоб підкреслити закам’янілість людського серця, закритого на можливість повноцінного життя.

Вже померлі

Новий Завіт описує цей стан через парадоксальне ствердження: ми вже померли, але не помічаємо цього. Бо смерть — це не тільки кінцева подія життя (біологічна смерть), але дійсність, яку ми переживаємо вже тепер, замикаючись у собі — що заважає нам відчувати життя як щось вічне, що Бог прагне нам подарувати.

Книга Буття розповідає про цю втрату чутливості за допомогою того, що Передання окреслило як «первородний гріх». Замість того, щоби прийняти життя як дар, людина старається контролювати його, переступаючи через межу, накреслену Богом. І результатом є не автономія, обіцяна змієм, а почуття сорому й розгубленості. Ця перша «внутрішня смерть» проявляється в тому, що ми постійно намагаємося прикрити наші слабкості зовнішніми образами, ролями та успіхом, не звертаючи увагу на глибоку порожнечу всередині. Однак у Біблії Бог не стурбований цим станом: Його першою реакцією є шукати людину, запитуючи: «Де ти?» (Бут 3,9). Це вказує на те, що внутрішня смерть — не кінець, а точка, з якої може розпочатися шлях спасіння.

Відправна точка нового життя

Також і в трагедії Каїна та Авеля проявляється ця логіка. Бог не втручається, щоб запобігти братовбивству, але захищає самого ж Каїна від почуття провини. Це показує, що наша «перша смерть» не є неминучою долею; це можливість наново відкрити для себе вічне життя як теперішню, а не лише майбутню реальність. Сам Ісус запрошує відчитувати життєві трагедії як нагоди для навернення, а не як ознаки засуду (Лк 13,4-5).

Бог дивиться на нашу внутрішню смерть не як на поразку, а як на відправну точку до нового життя. Справжньою перешкодою для вічного життя є не біологічна смерть, а наша неспроможність визнати, що ми вже занурені в дійсність, що виходить за межі часу. І достатньо буде обрати жити нею з довірою і відкритістю на Бога.