Едоардо Джемеллі, син масона, народився в Мілані 1878 року. Сім’я була невіруючою; попри це, малого Едоардо охрестили.
Його батько був ревним масоном, організовував зустрічі ложі у власному домі. Хрещення сина було даниною традиції. Вірі та релігії в його сім’ї місця не було.
Молодий Джемеллі був записаний до інтернату Лонгоні в Мілані, де панувала майже армійська дисципліна. Як зазначає біографиня майбутнього лікаря, Марія Стікко, — це сталося, «можливо, для того, щоб уберегти його від впливу духовенства; а може, щоб прищепити в ньому почуття обов’язку». Юнак, відповідно, до Бога й Церкви не наблизився, а всю свою енергію скерував на навчання, яке стало його захопленням та способом зрозуміти світ.
Віра чи наука
Едоардо Джемеллі зростав, маючи певність, що віра і наука перебувають в опозиції одна щодо іншої. Однак його приятель Лудовіко Некі прагнув переламати опір Едоардо стосовно релігії. Коли вони вивчали медицину в Павії, Некі знайомив Едоардо зі священниками, які показали йому іншу дійсність. Одним із таких душпастирів був о.П’єтро Маффі. Їхні зустрічі отець прокоментував так: «Це не безпосереднє переказування віри, але щось, що ослаблює протиставлення наука-релігія в його розумі».
Неккі і Маффі досягли успіху. Під кінець 1902 року, коли Едоардо працював у військовому госпіталі, він побачив, що його друг Лудовіко щодня перед чергуванням бере участь у Святій Месі. Якось він і сам пішов на Євхаристію. Щось у ньому змінилося. Джемеллі почав роздумувати, що керує священниками і братами милосердя, які так ласкаво й терпеливо опікуються хворими у шпиталі.

Поцілунок віри
Одного дня до їхнього госпіталю потрапив молоденький солдатик. Коли Джемеллі його обстежував, солдат сказав йому: «Я помираю далеко від своїх. Якби тут була моя мама, вона б мене поцілувала. Ви можете зробити це для мене?» Джемеллі був вражений. Він завагався, але в ньому зродилось запитання: «Що зробив би Ісус?» Лікар наблизився, схилився і поцілував помираючого. Солдат попросив покликати до нього священника.
Народження Агостіно Джемеллі
Свідчення, яке давав своїм життям Лудовіко; розмови з о.Маффі; зустріч із солдатом при смерті й численні роздуми привели Едоардо Джемеллі до радикального рішення. У Великий Четвер 1903 року він прийняв своє Перше Святе Причастя і вирішив вступити до францисканців. Він розпочав новіціат і прийняв ім’я іншого наверненого грішника — св.Августина. Коли сім’я довідалася про це, вони зробили спробу викрасти його з монастиря!
1908 року Аґостіно Джемеллі прийняв пресвітерські свячення. Священницьке служіння він поєднував з улюбленою наукою. Став фахівцем не лише в медицині, але також у психології, фізіології та гістології. 1909 року заснував часопис «Rivista di Filosofia Neo-Scolastica», в якому блискуче захищав і пояснював схоластику. 1919 року заснував у Мілані Католицький університет Пресвятого Серця. Через два роки після його смерті, 1962 року, в Римі заклали наріжний камінь під будівництво поліклініки, знаної нам сьогодні як клініка Джемеллі.

Аґостіно Джемеллі — людина без вад?
Заради справедливості треба сказати, що Аґостіно Джемеллі, попри велетенський внесок у розвиток медицини, підтримку діалогу віри й науки та участі в примиренні італійських інтелектуалів із Католицькою Церквою та людьми віри, зовсім не був ідеальною людиною. З перспективи часу можемо оцінювати деякі його погляди як неправильні.
Наприклад, Джемеллі підтримав режим Муссоліні, а також запровадження антисемітських законів. Його можна вважати представником клерикального фашизму. В одній зі статей він гостро критикував померлого професора Феліче Момільяні, єврея, і весь юдаїзм. Однак, обміркувавши цю справу, Джемеллі пізніше щиро вибачився.
«Визнаючи помилку, я маю заявити, що помилка лежить виключно по моїй стороні. Я про це жалкую і заявляю, що вона не була натхнена антисемітською ненавистю.
Помилка, в якій зізнаються, є наполовину прощеною; і читачі мені пробачать, беручи до уваги щонайменше одне: щодня, як кожний добрий християнин повинен чинити, я молюся за навернення юдеїв».
Суд над життям і трудами Аґостіно Джемеллі можна залишити самому Богу…
Переклад CREDO за: Даріуш Дудек, Aleteia