Є дивовижне, але розповсюджене захоплення твердженням Католицької Церкви про чудесне божественне втручання.
Догмат про папську непомильність часто незрозумілий навіть самим католикам. Досить багато хто його не розуміє — і не вірить у нього після відповідних пояснень.
Але сама ідея захоплює людей. Поєднання твердження про надприродне втручання з рівнем опору цьому втручанню викликає сильний інтерес і реакцію, особливо у випадку хибного розуміння.
Тож коли йдеться про конклав, виникає неявне припущення: коли папа може бути непомильним (хай у який спосіб), то непомильним має бути й процес обрання папи?
Якщо хтось розуміє догмат про непомильність у тому простому й обмеженому сенсі, як його насправді навчає Церква, то, звісно, одне не випливає з іншого.
Але люди можуть вважати, — або хотіти, — щоб це було насправді так. Тому виникає наступне питання: «Невже це Святий Дух обирає наступного папу?»
Відповіддю на ці очікування можуть стати слова покійного папи Бенедикта XVI.
У 1997 році, коли він ще був кардиналом Ратцінґером, баварське телебачення поставило йому саме це запитання:
«Чи відповідає Святий Дух за обрання Папи?»
Його відповідь може декого дуже здивувати:
«Я би так не сказав, у тому сенсі, що це Святий Дух обирає Папу… Я би сказав, що Дух не перебирає контроль над справою, а радше, як добрий наставник, залишає нам багато простору, багато свободи, не покидаючи нас повністю. Таким чином, роль Духа слід розуміти у набагато більш гнучкому сенсі — не так, ніби Він диктує кандидата, за якого потрібно голосувати. Ймовірно, єдина гарантія, яку Він дає, полягає у тому, що нічого не можна зруйнувати вщент… Є забагато негативних прикладів пап, яких Святий Дух очевидно не обрав би!»
Найкориснішим словом у цьому поясненні може бути «контроль». Молитву та магію часто плутають між собою. У людини є природний потяг до магії, частково тому, що її центральною ідеєю є контроль. У світі, повному невизначеності, контроль виглядає надзвичайно привабливою ідеєю. Є речі, від яких ми хочемо захиститися, і речі, яких ми прагнемо. Дуже легко сплутати молитву з магією. Але молитва — це не про контроль, а про щось цілком протилежне. Молитва — це акт капітуляції. Вона вимагає відмови від власної волі та заклику «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя».
Описуючи динаміку молитви, папа Бенедикт проводить аналогію з добрим наставником. Він навчає, показує, дає розуміння і мудрість. Але, так само, як можна привести коня до води, але не можна змусити його пити, так і Святий Дух пропонує себе Церкві, проте з певними передумовами.
Передусім — це молитва людини. На практиці молитися набагато складніше, ніж говорити про молитву. Вона передбачає жертвування часом, відмову від волі та від контролю, перевагу повільного, тихого, нечутного голосу. Вона також передбачає поєднання з молитвами інших.
У надзвичайно політизованій атмосфері папських виборів, коли стільки енергії витрачається на агітацію, переконання, переговори, приховування та організацію, будь-який акт капітуляції суперечить швидкоплинній хвилі енергії, спрямованої на голосування.
Розпізнати Божу волю нелегко. Ми молимося «Нехай буде воля Твоя» кілька разів на день, але від цього нам не стає легше на практиці докладати власних зусиль до розпізнавання — розрізнення своєї і Його волі.
Бачення Бенедикта — мудре і переконливе. Воно поєднує легкий дотик любові з міцним хватом зв’язку. Бог ніколи не відпустить нас, ніколи не покине нас, але Він не контролюватиме нас, якщо нам захочеться блукати. Бенедикт запевняє, що Бог не дозволить повністю зруйнувати Церкву. Але Він дозволить нам зіпсувати її власним свавіллям, якщо ми наполягатимемо. Як інакше ми пояснимо існування деяких дуже поганих пап, які завдали великої шкоди Церкві? Як інакше ми пояснимо Авіньйонський полон?
Як нагадує нам святий Павло, де рясніє гріх, там ще більше рясніє благодать. Природа Божої спасительної місії полягає у тому, що Він може перетворити утворений нами безлад на матеріал для оновлення, прощення і надії.
Святий Дух шепотітиме свої уподобання кардиналам на вухо, коли вони сплять, їдять, ходять і моляться. Але так само, як діти Ізраїля, втомившись від пророків, вимагали царя, щоб наслідувати народи навколо них, так і Бог «розтягне гумку», якщо Церква наполягатиме на нав’язуванні власних уподобань замість Його волі.
Обіцянка Христа Петру полягала у тому, що зло не переможе Його Церкву. Це не означає, що воно не може зіпсувати, спотворити, заплутати чи збентежити. Але історія свідчить: щоразу, коли Церква котиться у прірву, Бог підносить святих і оновлює її.
А молитви 1,4 млрд католиків — це велика допомога для 133 кардиналів, які стиратимуть за нас коліна протягом наступних днів. Oremus.
Переклад CREDO за: Ґевін Ашенден, Catholic Herald
фінансово.
Щиро дякуємо!
