Переносити Євангеліє в політичне й економічне життя складно.
Ця складність видається фундаментальною. Ісус не мав постійного місця проживання, власності, дружини, дітей, оплачуваної роботи чи офіційної посади. Замість того, щоб дати нам приклад щоденної участі в політичному та економічному житті, Він говорив про духовні небезпеки.
А політичне й економічне життя, разом із сексом, здебільшого мали погану репутацію серед побожних людей. Особливо ревні віряни складають обітниці убогості, чистоти і послуху. Священнослужителі уникають шлюбу, участі в здійсненні цивільної влади і — якщо не мають на те спеціального дозволу — участі в економічному житті. Інші католики надають своїм виборам політичного спрямування, підтримуючи пацифізм чи навіть анархізм, вважаючи, що ув’язнення чи вбивство опонентів уряду — це не по‑християнськи.
Приклади стриманості й самозречення є корисними, і загалом заслуговують на похвалу з боку тих, хто до цього вдається. Втім, можна сумніватися в цінності пацифізму, а тим паче анархізму, як політичних позицій. Більшість католиків живе у світі та приймає секс, гроші й владу — хай би якими небезпечними вони були — як необхідні складові життя. Старий Завіт, який досі має авторитет, робить те саме. Тож те, як християнство співвідноситься з багатством і владою, не є очевидним. (Питання сексу залишу осторонь, оскільки воно потребує окремого розгляду.).
Зазвичай вважається, що багатством і владою дуже легко зловживати, але помірне прагнення до них із легітимною метою — наприклад, утримання сім’ї чи досягнення іншої цілі, сумісної з загальним благом, — є правомірним і часто похвальним.
Загальне благо як мірило — це природний спосіб перенесення Правила золотої середини в політику й економіку. Принцип субсидіарності підказує, що турбота про конкретні інтереси — нашої сім’ї, громади, роботодавця, країни тощо — є правомірною і часто обов’язковою. Батьки, наприклад, повинні особливо піклуватися про власних дітей.
І все ж безліч інших людей також зазнають впливу нашої діяльності, і їх теж треба певним чином враховувати. Лише небагатьох із них можна врахувати конкретно; більшість же ми взагалі не знаємо. За таких умов — яке ще мірило, окрім поваги до загального блага (в його локальній, національній і, зрештою, універсальній формі) може спрямовувати дії, орієнтовані насамперед на конкретні інтереси, за які ми відповідаємо, — в напрямку загальної користі?
Але Христос про такі речі не говорить. Замість розмов про загальне благо Він дає нам яскраві притчі й твердження: деякі про конкретні випадки, інші — про загальні принципи. Вони вимагають самоаналізу, але не встановлюють конкретних правил для дій у певних ситуаціях, бо обставини — змінні, а людей і чинників може бути безліч.
Жінка, схоплена на перелюбі, викликала б набагато менше співчуття, якби робила те саме знову і знову, постійно уникала покарання й належала до руху «визволення перелюбу», який тисне на інституції з вимогою шанувати таку поведінку і звільняти з посад тих, хто цього не схвалює. Також було би дуже неправильно, якби суддя звільнив серійного вбивцю 450 людей лише тому, що той би сказав, що шкодує і його треба пробачати «сімдесят разів по сім», тобто в нього ще 40 разів залишилося.
Людина — істота політична; але Ісус не був політичним у звичному сенсі. Політика включає в себе систему примусу; і це, схоже, Його не цікавило. Коли Він сказав: «Царство Моє не від цього світу» — це було серйозно; загалом же Він приймав чинне право.
Ось чому Тома Аквінський, у своїх систематичних зусиллях, вважав за необхідне доповнити слова Ісуса природним розумом і Аристотелем. Можливо, це прикро для святого Томи та звичайного соціального і політичного життя. Дуже мало політиків чи бізнесменів канонізовані за те, як вони виконували свої буденні обов’язки. Коли диявол спокушав Ісуса в пустелі — то, очевидно, вважав, що має владу віддати царства світу кому схоче. Ісус, зі свого боку, не сказав, що це неправда.
І все ж, на мою думку, для більшості з нас Тома Аквінський мав рацію. Ми не всі маємо однакові дари; і було правильно, що і Марта, й Марія робили свій внесок. Піклуватися про практичний бік зібрання в церкві — похвально. Без цього відвідувачам було би набагато складніше зосередитися на духовному.
Оскільки управління є необхідністю — те саме слід сказати й про політичну діяльність. Якщо це так, то ми маємо визнати звичайну політичну діяльність легітимною разом із базовими принципами розсудливості та загального блага, які мають її спрямовувати.
Багатьох католиків це не надихає. Вони воліють «шукайте ж найперше Царства Божого та правди Його» замість повсякденної політики з її обмеженнями та компромісами. І все ж тлумачать Боже Царство і правду в політичному сенсі; тому мріють піднести політику на вищий рівень, ніж це можливо для системи примусу, яка діє грубо, неосвічено і змушена мати справу з неслухняними, а іноді відверто злими людьми.
Коротко кажучи: вони хочуть розглядати Нагірну проповідь як набір принципів на зразок Десяти заповідей, придатних для прямого втілення в юридичних нормах. Якщо слід прощати — то закон має скасувати покарання. Якщо не можна каменувати — то уряд має захищати сексуальні відхилення від суспільного осуду. Якщо треба давати бідним — то кожен у світі має мати відкрите й безумовне право на фінансову підтримку з бюджету.
Такі вимоги часто просуваються опосередковано — через практичні перепони всьому, що їм суперечить. Але хай би як їх просували, вони не досягають проголошеної мети, бо намагаються перетворити Євангеліє на те, чим воно не є: на прямий дороговказ для застосування державного примусу.
Результат — ще більше насильства і несправедливості. Зменшення кількості переслідувань провадить до зростання злочинності. Переслідування триває, але його мішенню стають не злодії та повії, а умовні «каменеметальники». А бідні як були, так і залишаються — але про їхню ситуацію не можна говорити реалістично, бо їх не можна вважати учасниками цієї ситуації. Рух останніх років BLM (Black Lives Matter) усе це ілюструє.
У ширшому сенсі, перетворення прощення й універсальності на принципи, що підлягають примусовому виконанню, означає знищення традиційних сімейних, релігійних і культурних основ, що ґрунтуються на конкретній особистій відповідальності. Ці основи передбачають конкретні права й обов’язки, які завжди нерівні, а також особисту провину, що є осудливою та іноді несправедливою. Це може мати серйозні наслідки, наприклад, для жінок, викритих у перелюбі.
Як показав Ісус, ці наслідки іноді слід пом’якшувати. Але поміркованість — це не утопія. Спроба досягти утопії лише замінює традиційні порядки, які здаються несправедливими, на ті, що здаються більш рівними, універсальними й неосудливими. Але вони — у формі комерційних відносин та бюрократії — вже й так надто панівні сьогодні. Вони мають свої вади і створюють свої форми нерівності й примусу.
То що ж маємо у підсумку?
Політика, яка глибоко впливає на наше життя, не може ігнорувати реальність та найвищі цінності. А отже, релігію з неї виключити неможливо. Натхнення Євангелія справді суттєво поліпшило західну політику: наприклад, сприяло тривалому занепаду і зрештою зникненню рабства.
Але й ототожнювати релігію з політикою — не краще. Іслам має шаріат — релігійний кодекс, що прагне регулювати всі суспільні відносини. Християнство такого не хоче, бо це би зруйнувало дистанцію між благодаттю та гріховною природою. Християнська утопія — неможлива.
Ми ж насправді стикаємося — всі, хто не є святим Франциском, — із потребою жити, працювати і здійснювати політичне й економічне життя з неповним знанням і недосконалими методами в радикально недосконалому світі. Ми повинні робити все можливе — але результат завжди буде хибним і тимчасовим: навіть за умови доброї волі, якої часто бракує.
Хай би яким важливим було Євангеліє для політики і соціального життя загалом, спроба передчасно скоротити відстань між ним і реальним життям завершиться погано. Якщо Євангеліє забороняє усвідомлене заподіяння шкоди, то тим паче забороняє таке.
Любові не можна поквапити — як неможливо і примусити до милосердя й благодаті непокірний світ.
Джеймс Калб, Catholic World Report
Переклад: Дарина Янчук, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
