Пояснюючи обрання свого імені, Папа Лев XIV зауважив, що надихався спадщиною Лева XIII.
Олена Комісаренко для Vatican News знайомить із цією спадщиною, присвятивши розгляд баченню християнської демократії та участі християн у суспільному житті.
У січні 1901 року папа Лев XIII опублікував енцикліку Graves de Communi Re, присвячену поняттю християнської демократії. Цей документ став продовженням соціального вчення, започаткованого енциклікою Rerum novarum (1891), але зосередився на одному з найважливіших наслідків християнського суспільного мислення — участі християн у соціальному житті.
В центрі енцикліки стоїть прагнення уточнити і захистити християнське розуміння суспільної активності від небезпеки політичних маніпуляцій. Лев XIII наполягає, що термін «християнська демократія» не слід розуміти як політичну течію, і тим паче не ототожнювати з соціалізмом чи революційним демократизмом. Християнська демократія — це форма служіння, яка виростає з Євангелія і вкорінена у справедливості, любові й релігійній вірі.
Євангельський зміст християнської демократії
Однією з головних тез енцикліки є думка про те, що будь-яке справжнє християнське соціальне зусилля повинно мати джерело у вірі. Папа наголошує, що християнська демократія — це не політична програма, а форма євангельської дії, спрямованої на те, щоб поліпшити становище народу. Вона покликана надавати перевагу бідним і робочим людям, допомагаючи їм не лише матеріально, а насамперед морально і духовно.
Ця дія охоплює створення організацій взаємодопомоги, кооперативів, навчальних і фінансових ініціатив — але не з метою перерозподілу влади, а як вияв братерської любові. У цьому контексті папа вважає шкідливим будь-яке зловживання поняттям демократії, яке би виводило християнське служіння на шлях ідеологічної боротьби. Християни, стверджує він, покликані підтримувати законний порядок та поважати владу.
Папа Лев XIII чітко протиставляє християнську демократію соціалізмові. На його думку, ці два підходи розділяє не просто відмінність у методах, а глибока антропологічна різниця. Соціалізм заперечує надприродний вимір життя людини, зводячи її щастя до матеріального добробуту. Він прагне усунути всі соціальні відмінності, відкидає приватну власність і ставить акцент на конфлікті між класами.
Натомість християнська демократія визнає законність власності, природний порядок у суспільстві й важливість морального зростання особи. Християнська демократія не руйнує структуру, а реформує її зсередини. Відтак її місія — не боротьба з владою, а служіння народові в дусі Євангелія.
Моральне оновлення як передумова соціальної трансформації
Одним із найважливіших наголосів енцикліки є ствердження, що соціальне питання не може бути зведене лише до економіки. Папа рішуче застерігає від спокуси зосередити всю увагу лише на заробітній платі, тривалості робочого дня чи вартості харчів, нехтуючи духовними і моральними чинниками. Навіть якщо матеріальні умови покращуються, але людина втрачає моральну орієнтацію, — це не наближає її до справжнього щастя.
Цей висновок є особливо важливим у світлі сучасного соціального життя, яке часто підмінює добро економічною ефективністю, а гідність —функціональністю. Лев XIII наполягав на тому, що корінь суспільного лиха — це відхід від релігії, занепад віри та знецінення морального закону. І навпаки, справжній розвиток починається там, де оновлюється серце людини. Без стриманості, передбачливості, ощадності, поміркованості й жертовності не буде ані тривалого добробуту, ані соціального миру.
Таким чином, християнська демократія — це не тільки соціальна практика, а насамперед форма духовного свідчення. Її джерело — у внутрішньому наверненні, у відповідальності перед Богом, у вірі, що всяке справжнє життя починається з любові. І ця любов втілюється у щоденному служінні, у дрібних, але конкретних справах милосердя, у побудові структур підтримки, які не принижують, а підносять.
Церква як чинник єдності й соціального миру
У контексті численних суспільних конфліктів кінця ХІХ століття папа Лев XIII наголошує на миротворчій ролі Церкви. Він закликає католиків не вплутуватись у партійні суперечки, не розпалювати соціальний антагонізм, а навпаки, бути свідками єдності. Католики повинні бути зразком послуху законній владі, прикладом чесноти, людьми, які несуть мир, а не протистояння.
Особлива увага в енцикліці надана потребі взаємоповаги між соціальними групами. Християнська любов, на думку Папи, охоплює всіх: і заможних, і бідних, і сильних, і слабких. Усі є членами однієї духовної родини, всі покликані до одного спасіння. Цей богословський принцип має безпосередні суспільні наслідки: замість боротьби за перевагу, слід шукати шляхів співпраці. Саме такою має бути стратегія Церкви, яка полягає в тому, щоб не нав’язуватися суспільству, а підтримувати його зсередини.
Папа наголошує на особливій відповідальності мирян: саме вони, як члени громад, працівники, підприємці, вчителі, посадовці, здатні втілювати у своїх професійних сферах принципи справедливості і милосердя. Але ці дії, підкреслює він, мають бути скоординовані з єпископами та відбуватися під їхнім керівництвом. Якщо християнська демократія втрачає церковну єдність, вона перетворюється на самочинну ініціативу, яка більше шкодить, ніж допомагає.
Від Graves de Communi Re до Fratelli tutti: безперервність і розвиток соціального вчення
Енцикліка Graves de Communi Re стала важливою віхою у формуванні соціального вчення Церкви. Вона уточнила межі між справжньою християнською суспільною дією та політичними чи ідеологічними рухами, заклала фундамент для концепції християнського соціального служіння, а також поглибила розуміння зв’язку між релігією, справедливістю та суспільним добром.
Ці ідеї отримали подальший розвиток у численних папських документах. Передусім, у 1931 році папа Пій XI в енцикліці Quadragesimo anno переосмислив соціальні проблеми вже в умовах тоталітаризму та економічної кризи. Він поглибив поняття солідарності й субсидіарності, підкреслюючи важливість міжособистісного виміру суспільних структур. Цей документ уже більш системно закріплює бачення Церкви не як стороннього спостерігача, а як активного учасника процесів, що формують суспільство.
Наступним важливим кроком стала енцикліка Mater et Magistra (1961) Йоана ХХІІІ, яка перенесла акцент із класової боротьби на глобальну нерівність і проблеми країн, що розвиваються. Тут християнська демократія набуває універсальнішого звучання, а основні принципи — такі як гідність особи, спільне благо, справедливість, участь — формуються у системний підхід.
1967 року Павло VI в енцикліці Populorum progressio вперше говорить про цілісний людський розвиток як про суть справжньої емансипації. Тут соціальне вчення виходить поза межі класичних понять «багаті – бідні» і звертається до глибинного питання розвитку особи і народів. Ідея, започаткована Левом XIII, — допомогти бідним, не принижуючи, а підносячи, — у Павла VI постає як заклик до всесвітньої справедливості.
У ХХІ столітті папа Бенедикт XVI в енцикліці Caritas in veritate (2009) надає соціальному вченню глибокого богословського забарвлення, підкреслюючи нерозривний зв’язок між любов’ю та істиною. Він розвиває думку про те, що жоден суспільний лад не може бути справедливим без морального й духовного виміру. І це пряма спадкоємність Graves de Communi Re, де соціальна дія розуміється як плід віри.
Врешті, Fratelli tutti папи Франциска (2020) є найновішим і, мабуть, найбільш всеосяжним баченням християнської присутності у світі, який страждає від індивідуалізму, роз’єднаності й духовної втоми. У цьому документі знову звучить відлуння Graves de Communi Re: братерство як відповідь на класовий конфлікт, любов як альтернатива насильству, міжособистісна дружба як альтернатива ідеології.
Таким чином, енцикліка Лева XIII була не завершенням, а початком великого і тривалого процесу. Її ідеї проникли в усе сучасне соціальне вчення Церкви, що сьогодні стає важливим ресурсом не лише для католиків, але й для всіх, хто шукає світу справедливішого, людянішого та вкоріненого в духовності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
