За десятиліття до свого обрання на Папу, Лев XIV — як августинець Роберт Превост — розробив богословське бачення церковної влади і спільноти, яке сьогодні дозволяє нам зробити висновки про його стиль керівництва як Глави Католицької Церкви.
Його докторська дисертація на тему «Посада і влада місцевого настоятеля в Ордені Святого Августина», подана до Папського університету св.Томи Аквінського «Анджелікум» у Римі в 1987 році, досі не викликала особливого інтересу, хоч і стосується фундаментальних питань церковного життя. За даними американського католицького порталу «National Catholic Register», у цій роботі особливий акцент поставлено на взаємодії між духовною харизмою, церковним правом та головуванням у спільноті.
У центрі дисертації — специфічна форма лідерства в релігійній спільноті. Тодішній о.Превост доводив, що влада в Церкві ґрунтується не на контролі, а на служінні. Настоятель — як очільник найменшої одиниці церковного життя — втілював форму лідерства, яка характеризувалася слуханням, діалогом, співвідповідальністю й послухом Божій волі.
Вражає чітке посилання на канонічне право: отець Превост наголошує, що церковне життя має як духовну, так і правову структуру. Воно не ставить порядок у Церкви в опозицію до свободи, а розглядає закон як конкретну форму, в якій можна жити благодаттю і спільнотою.
Принцип синодальності — який сильно підкреслювався під час понтифікату Франциска — у доктораті не обійдений стороною, а навпаки, чітко структурований: процеси вироблення рішень повинні відбуватися в діалозі, але в межах регламентованих форм і відповідальності. На переконання о.Превоста, обов’язки настоятеля, по суті, полягають у послухові Богу та ретельному розпізнаванні Його волі — завжди у згоді зі спільнотою. Він не бачить суперечності між синодальністю та структурою. Це означає, що розпізнавання вимагає форми; діалог вимагає правил. Роль настоятеля не в тому, щоб відсторонювати закон в ім’я милосердя, а в тому, щоб інтерпретувати і застосовувати його справедливо та з любов’ю.
У дисертації цитовано ключові джерела, такі як Канонічне право 1983 року, Устав св.Августина та висловлювання папи Йоана Павла II, на якого о.Превост кілька разів посилається як на авторитет — наприклад, у промові папи до августинців у 1982 році, коли він наголосив на взаємодії між духовним покликанням та церковно-правовим устроєм. Папа нагадав, що сутність августинців формується не лише Уставом, але й правовою основою, яку їм надала Церква: «Ваш Орден… має Святу Матір-Церкву як засновницю своєї правової реальності». Для отця Превоста це не суперечність, а збіжність: духовна харизма Августина та інституційний авторитет Церкви разом визначають, що означає бути настоятелем. Заклик Папи Войтили — «дійте так, щоб те, чим є Церква загалом, стало правдою в кожній вашій спільноті», — стає своєрідним посланням. У цьому світлі авторитет завжди є еклезіальним: владою прийнятою, сформованою та реалізованою заради блага сопричастя.
Одним із найпромовистіших елементів твору є підсумування. Основний акцент в усій дисертації чітко й свідомо зроблений на правових аспектах посади та обов’язків настоятеля. Влада в Церкві полягає не в пануванні чи контролі, а в служінні та єдності. Як о.Превост пише: «Посада Пріора в Ордені — це посада не влади, а братерської любові; не честь, а обов’язок; не панування, а служіння».
Таким чином, дисертація о.Превоста представляє бачення Церкви не як ієрархії командування, а як спільноти спільнот, об’єднаних владою, яка є одночасно юридичною і пастирською, духовною та інституційною. Таке поєднання духовності й структури, здається, характеризує самоусвідомлення Папи Лева XIV. Для нього Церква — це «спільнота спільнот», підтримувана владою, що віддана благу всіх: як на місцевому, так і на вселенському рівні.
У великій бібліографії дисертації видно подвійну вкоріненість нинішнього Папи в августинській традиції та в церковному праві й традиції. Крім класичних теологів і юристів-каноністів, о.Превост також цитує документи Другого Ватиканського Собору та патристичні джерела.
фінансово.
Щиро дякуємо!
