Владика Борис Ґудзяк поділився думками про важливість підтримки, яку українському народові висловлює Папа Лев XIV з моменту свого обрання. «Найважливіше — це буття разом, щоби зрозуміти, що переживають українці в Україні і в інших частинах світу», — сказав він, підбиваючи підсумки цьогорічних засідань Синоду єпископів УГКЦ для Vatican News.
«Церква має бути присутньою, які б не були обставини», — зазначив митрополит Філадельфійський УГКЦ. Синод єпископів УГКЦ проходив у Римі від 30 червня до 10 липня 2025 року. Окрім душпастирської опіки родин у час війни, що було темою цьогорічного синоду, йшлося також про підтримку українського народу з боку Папи Лева XIV, про вплив війни на працю синоду та про важливість черпати натхнення й методи із самої сутності Церкви, в центрі якої — сопричастя, щоб відповідати на виклики сьогодення.
— Владико Борисе, останніми тижнями у Ватикані і в Римі УГКЦ провела важливі для неї події: прощу з нагоди Ювілейного року і Синод єпископів, який відбувся від 30 червня до 10 липня. Значущим є той факт, що Папа Лев XIV під час цих подій виявив особливу увагу як до Церкви, так і до Синоду УГКЦ. Яке значення має для Вас особисто ця увага Святішого Отця?
— В час війни, і зрештою, навіть якби не було війни, — єпископське служіння і життя кожного християнина має поважні виклики. І знати, що Єпископ Рима є з нами, розуміє те, що ми переживаємо, а благодаттю, яка Йому дана, передає нам заохоту і певні напрямні, — це має велике духовне значення.
Це новий Папа; він звикає до своєї ролі, а світ пізнає його. Ми бачимо у ньому добру людину; людину, яка слухає. Наша зустріч із Папою тривала 20 хвилин. Не було нічого зайвого, при тому що кожен з нас мав нагоду до нього підійти і привітатися особисто. І цей Папа в перші дні, в своєму першому слові з нагоди недільної молитви «Царице Неба» [ред. 11 травня 2025 р.] говорив про нас, про наш народ, нашу Церкву, про страждання, які приносить ця несправедлива війна.
Він зустрічався вже двічі з Президентом України. Це був перший глава держави, з яким Папа зустрівся. Першою телефонною розмовою з главою держави була розмова з Президентом Зеленським. Отже, Україна, наша Церква, наш єпископат, наш Синод, наш народ за короткий час отримав особливу увагу і дуже точні слова.
Варто також зазначити, що на першому тижні свого служіння Папа Лев прийняв на особистій аудієнції Блаженнішого Святослава, який розказав йому, що відбувається в Україні, що переживають люди, як це виглядає, як це переживають єпископи, священники, які стараються бути з людьми. І в тих перших днях доля України і страждання українців були в центрі уваги нового Вселенського Архієрея.
— Синод, який нещодавно завершився в Римі, — вже четвертий під час повномасштабної війни в Україні. Як війна впливає на суб’єктивне переживання Синоду і на його перебіг?
— Синод складається з єпископів, а єпископи – це люди. Наші єпископи в Україні перебувають під постійною загрозою, зокрема в Харкові, в Києві, Запоріжжі, в Одесі, на Донбасі, але також в інших частинах України. Ми знаємо, що останнім часом атаки посилюються. І кожен єпископ це переживає. Ми також переживаємо, бо кілька разів на день дивимося, чи українці живі, що сталося, яке звірство придумали на сьогоднішній день. Але я хотів би підкреслити, що я вражений і духовно натхнений поставою Блаженнішого і наших єпископів з України. Вони є на місці, вони є з людьми, вони їх супроводжують. Так само і священники. Наша церковна структура є одною з найбільш надійних мереж розповсюдження гуманітарної допомоги. Карітас УГКЦ, також і Римо-Католицької Церкви, дуже ефективно працюють. І наша Церква також говорить на весь світ через мережу католицького сопричастя. Отже, у цей дуже важкий час відчувається солідарність, а страждання і небезпека заставляє єпископів, вірних — і, мабуть, всіх людей — задумуватися над глибокими питаннями, бо питання життя і смерті є щоденним, і багато другорядних і якихось поверхових поглядів відсувається набік.
Це був добрий Синод. Блаженніший провадить Синод дуже впорядковано. Був час і нагода висловитися, послухати очільників ватиканських дикастеріїв, відвідати громаду, бути з людьми, пережити Ювілей 28 червня. Це унікальна подія, бо дуже мало Східних Церков і народів мали таку нагоду, щоб собор св.Петра протягом дня був зачинений через те, що одна Церква переживає і молиться в час цього Ювілейного року. Тож це Синод піднесення, але також чергова нагода зрозуміти, який критичний виклик стоїть перед нами.
— Як Ви згадали, в центрі цього Синоду була тема родини. Багато єпископів перебувають близько фронту. Крім того, кожен єпископ має родичів, друзів, яких у той чи інший спосіб торкнулася війна. Наскільки цей особистий досвід допомагає відчувати реальність, проблеми родини і відповідно реагувати?
— Це певний духовний рефлекс, який на цьому Синоді був осмислений і систематизований. Очевидно, що на Синоді ми не придумали, як рятувати людину в час війни; але ми звернули увагу на цю пекучу проблему, бо родини сьогодні, в ХХІ столітті, є в кризі в усьому світі. Війна завдає додаткових ударів: багато родин поділені і багато хто має когось на фронті, багато хто має біженців за кордоном. Ми маємо біженців у себе, в Америці. Це не зміниться відразу після якогось Синоду. Але ми в молитві, слухаючи аналітиків, експертів, в дискусіях і в резолюціях, уточнюємо служіння Церкви на цій ниві: як звертати увагу на ці проблеми, які структурні рішення ми можемо прийняти у своїх єпархіях, щоби краще простягнути руку сім’ї.
Говорилось дуже багато про психологічні труднощі, які переживають люди, сім’ї, родини. За ці два тижні ми багато почули, прийняли певні рішення. Але зараз починається справжня праця — пробувати впровадити це в життя. Кожна єпархія є відмінною від інших. Наші єпархії за межами України — маленькі. В цілій Філадельфійській архієпархії, в її 64 парафіях, у пересічну неділю до церкви приходить 12 тисяч людей. Це як одна велика парафія у Львові, скажімо, на Сихові.
— Владико, в ситуації війни, яка є безпрецедентною для більшості українців, чи Ви побачили якісь нові шляхи душпастирства, або якісь нові ідеї?
— Я вважаю, що ця війна загострює певну інтуїцію, яка випливає з досвіду нашої підпільної Церкви, а якщо ще далі заглянути в історію — то з досвіду раннього християнства. Маючи привілей досліджувати підпільну Церкву впродовж понад 20 років, я зрозумів одну річ: немає обставин, у яких не можна жити духовно, і Церква має бути присутньою, які б не були обставини. Це не означає, що обов’язково мусить бути великий собор чи якісь інші інфраструктурні інструменти. Я думаю, що ми часом мусимо бути «Церквою в наплічнику», мобільною, швидкою, Церквою, яка є бідною з бідними, як говорив Папа Франциск.
Наша Церква під час підпілля протягом двох з половиною поколінь не мала жодних інфраструктурних ресурсів — але вона існувала. Наприклад, ми в Америці маємо виклик, бо парафіяльна мережа сконцентрована в певних регіонах. Є 12 штатів, де нема жодної нашої парафії. В одному штаті є 58 парафій, а загалом у США маємо 200. В Каліфорнії є лише шість парафій. Отже, треба думати, як бути присутніми для родини, для вірян у спосіб, який не обов’язково буде таким, як у минулому. Це непросте завдання.
— Я думаю, що цей досвід бути «Церквою в наплічниках» багато людей, і єпископів теж, досвідчило на собі, зокрема, в цей період війни.
— Їхнє життя було в наплічнику. Я надіюся, що ми разом творчо будемо до цього підходити. Треба мати священників, які готові так жити. Наприклад, у Паризькій єпархії ми не мали своїх церков. Але за сім років подвоїли число місій: від 20 до 40. І ми просто були мобільними. Все привозили з собою на богослужіння: ікони, устаткування. Вірні приносили канапки, якісь солодощі. І такого спілкування я би бажав всім. Бо в багатьох наших великих парафіях парафіянин є, можна сказати, анонімним: приходить, помолився, йде додому і не дуже пізнає людей. І на великих парафіях священник не може всіх знати.
Наше майбутнє буде пов’язане з близькими стосунками в менших спільнотах, не обтяжених інфраструктурою, що вимагає колосальних зусиль її зберігати. Але дійти до такого переконання — непросто. Війна нас примушує до цього.
— Владико, на які напрацювання цього Синоду Ви б хотіли звернути особливу увагу?
— У розмові з Папою, і, мабуть, у листі до Папи буде знову сформульоване звернення, щоб, наприклад, у Лурді створити особливий центр духовної і психологічної терапії для українських біженців. Як на мене, цілий цей комплекс опіки родини в час війни давав дуже потрібні посили. Те, що ми чули на Синоді, хочемо спровадити тепер до Сполучених Штатів: в жовтні будемо мати зустріч усіх священників і будемо з ними ділитися цими напрацюваннями. Але найважливіше — це буття разом, щоб ми всі зрозуміли, що переживають українці в Україні та в інших частинах світу, які є потреби, скажімо, у фронтовій зоні або в країнах, де наші вірні вже не розмовляють українською мовою, але є відданими членами нашої Церкви. Як це все тримати разом? Бо життя християнина це і є спілкування між особами, сопричастя між особами і єдність людей в нашій Церкві через Синод, через Главу нашої Церкви — це є пріоритет, який кожен Синод ставить на першому місці, який плекає і який ми потім із Синоду переносимо до свого щоденного життя на наступний рік.
— Дуже Вам дякую, владико!
— Дякую вам за вашу працю і молимося за журналістів, бо в Україні журналісти віддають також своє життя, щоб донести правду світові.
— Дякую за Ваше служіння.
фінансово.
Щиро дякуємо!
