Свято Дурнів: забуті карнавальні звичаї

Якщо хтось вважає, що карнавал у Ріо — найсуперечливіше та найдикіше свято в історії, він помиляється!

У Середньовіччі — так, у тому «темному Середньовіччі» — приблизно від Різдва до Попільної Середи простий народ, студенти, городяни і навіть духовенство брали участь у святкуваннях, через які сучасні карнавальні святкування здаються невинним чаюванням у вашої тітоньки.

Це називається Святом Дурнів. Що тоді зробили, а точніше — що собі дозволяли?

Аж до самого Папи

Наприклад, на свято Немовлят-Мучеників, яке відзначалося 28 грудня, один зі студентів, якого однокурсники обирали на єпископа Немовлят, входив до собору у вбранні єпископа, служив пересмішницьку літургію й виголошував пародійну проповідь. Після цієї «літургії» студенти вирушали по місту на гулянки й бенкетування.

У Кракові 1230 року учні кафедральної школи до такої міри захопилися цією розвагою, що абат із Тинця, шокований поведінкою молоді, написав із цього приводу до папи Григорія IX. Його розповідь нам відома з листа Святішого Отця, адресованого домініканському пріору та норбертинському абату в Кракові.

В цій кореспонденції сказано: «(…)студенти, що жили в Кракові, наслідуючи мерзенний та огидний звичай, який у їхньому краї вкорінився в цьому монастирі…, віддаючись пияцтву, гулянкам, співу непристойних пісень, видовищам та іншим гидотам, сварилися між собою аж до пролиття крові, нищили монастирське майно та чинили інші жахливі й ганебні вчинки. Цим вони завдали великої шкоди монастирю, порушивши спокій братів та вводячи в спокусу серця багатьох із них».

Коли забувають про правила

Свята Дурнів були особливо популярні у Франції. Під час цих днів по храмах бігали, танцювали перед вівтарем і палили «ладан» зі старого взуття. Учасники корчили кумедні гримаси й вигукували незрозумілі слова або імітували звуки тварин. Священники виголошували проповіді вигаданими мовами. Люди носили одяг навиворіт або вдягали шати церковних сановників, а чоловіки надягали жіночі сукні. Звісно, під час цих веселощів не бракувало алкоголю, щоб послабити традиційні звичаї суспільства.

Жан Жерсон, ректор Паризького університету, писав у 1400 році, що під час Свята Дурнів «доходить до того, що повинно бути лише в тавернах і борделях». Церква, звісно, офіційно засуджувала всі ці практики; але покарання були неефективними, бо в них брало участь і духовенство.

Ці свята були частиною карнавалу — перед настанням Великого Посту всі заборони на кілька днів забувалися. Багаті гуляли з простолюдом, духовенство — з грішниками, а вчені — з невігласами, згідно з принципом «на карнавал не дивляться, карнавал проживають».

«Король карнавалу»

Містом офіційно правив «король карнавалу», коронований публічно. А на такого короля часто (sic!) вибирали якогось засудженого, тобто того, хто в нормальний час був виключений з суспільства.

Однак справжнім правителем цього часу був сміх, який дозволяв хоч ненадовго подолати всюдисущий страх: перед правителем, перед Богом, перед покаранням. Сміялися з усіх без винятку, і зі всього. Сміх очищав, звільняв і додавав мужності. Сміх викривав лицемірство і зловживання, яких доводилося зазнавати щодня.

Коли карнавал закінчувався — поверталися дні страху, приниження й тяжкого буття.

На все свій час…

Попри всі обурення, які воно викликало, Свято Дурнів сприймалося з терпимістю. Церковні кари за участь були неефективними, а духовенство й собі брало участь у цих безумствах. Свято Дурнів стало запобіжним клапаном, що знімав соціальну напруженість, і на короткий час життя здавалося зовсім іншим.

Все було дозволено; правил не існувало; всі межі були скасовані. Це був час повної свободи — і дозволу на вільну радість. Щоб це підкреслити, в найважливішому місці карнавалу по деяких містах спалювали спеціальну дерев’яну споруду під назвою «пекло».

Потім, як ніби нічого й не було, все поверталось до норми. Селяни йшли до своїх господарств, ремісники — до своїх майстерень, а вірні — до своїх дущпастирів. А після шалених днів карнавалу ці ж люди розпочинали Великий Піст — час роздумів, аскетизму й покаяння. Інтенсивність цих практик також була набагато сильнішою, ніж у наші дні.

У XVII столітті Свято Дурнів зрештою заборонили, а тих, хто намагався його відродити, ув’язнювали або відправляли до божевільні. Сьогодні ми, мабуть, зробили б те саме… Наші карнавали і фестивалі не такі пишні — як і наші пости не такі аскетичні. (Насмілюся сказати, що шкода.)

Навіть Біблія, через мудрого Еклезіаста, каже: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, (…) час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати» (Проп 3, 1‑5).

Переклад CREDO за: Славомир Русин, Stacja7

Ілюстрації* фрагменти картини Пітера Брейгеля-Старшого “Фламандські приказки”