Не успіх, не визнання і не сила, а відкинутість, крихкість і страждання. Саме там, сказав о.Роберто Пазоліні у своїх заключних великопісних роздумах для Папи та співробітників Римської курії, народжується справжня християнська свобода.
Дивлячись на життя св.Франциска Ассізького, Проповідник Папського дому вказав на шлях, який веде не обік страждання, але через нього, до повноти життя, повідомляє Vatican News.
Франциск і таємниця досконалої радості
У рік, коли Церква відзначає 800‑ту річницю смерті св.Франциска, його життя повертається з надзвичайною актуальністю. Не як легенда про святого, відірваного від реальності, а як історія людини, що пережила кризу, самотність і страждання — і там відкрила свободу дітей Божих.
Як згадував о.Пазоліні, одним із найдивовижніших моментів духовності Франциска є історія «досконалої радості». Вона полягає не в успіхові, чудесах чи визнанні інших. Навпаки, вона народжується в досвіді відкинутості.
Ця інтуїція кидає виклик нашому сучасному розумінню щастя. Йдеться не про те, щоб усе йшло за нашими планами, а про нашу здатність зберігати душевний спокій, коли життя завдає нам болю. Християнська радість не усуває страждання, але й не дозволяє йому мати останнє слово.
Практичні блаженства
Ця логіка знаходить своє джерело в Євангелії від Матея. Ісус називає блаженними не тих, хто процвітає, а бідних, тих, хто скорботний, і тих, кого переслідують. Це не прославлення страждань, а об’явлення глибшої істини: щастя не залежить від зовнішніх обставин.
«Бідняк з Ассізі не лише зрозумів ці слова: він їх втілив», — вказав проповідник-францисканець. Життя св.Франциска показує можливість свободи, яка не розпадається під вагою випробувань, а дозріває в них.
Рани, що стають місцем зустрічі
Особливим знаком цієї переміни були стигмати, які Франциск отримав на горі Ла Верна. Вони були не вражаючим дивом для захвату, а знаком внутрішньої подорожі.
«Його фізичні й духовні рани не зникли після його смерті, а перемінилися». Це важлива корекція в нашому мисленні про віру. Отець Пазоліні наголосив, що «Бог не усуває страждання автоматично, але може перетворити їх на місце стосунків». Як нагадує св.Павло — ніщо «не зможе відлучити нас від любові Христа». Навіть те, що здається невдачею, може стати простором для дозрівання любові.
«Вітаю тебе, Сестро Смерть»
Кульмінацією цієї подорожі є те, як св.Франциск Ассізький пережив власне вмирання. Він не втікав від смерті ані приховував її мовчанням. Він називав її «сестрою». Це не поетичний жест, а плід тривалого процесу примирення. Людина, яка все своє життя вчилася відпускати матеріальні блага, плани і бажання контролювати все, — у кінцевому підсумку здатна відпустити також і себе. Смерть перестала бути ворогом і стала переходом у руки Отця.
Голий на голій землі
Остаточний образ життя Франциска — зворушливий і простий: він помирає голим, лежачи на землі. Це наслідок усієї його подорожі. Він повернувся до найпервіснішого — до того, щоб бути творінням, яке все отримує. У світі, який вчить нас захищатися і контролювати себе, св.Франциск нагадує, що справжня свобода народжується не з володіння, а з довіри. Не з сили, а з прийняття власної крихкості.
Свобода, яка залишається
Історія Франциска Ассізького, наголосив о.Пазоліні, — це не історія видатного героя, а радше пропозиція шляху. Вона показує, що навіть у досвіді відторгнення, страждань чи страху смерті є можливим простір свободи.
Це свобода людини, якій більше не потрібно захищатися від життя — бо вона відкрила, що любов присутня в кожній миті і ніщо не може її знищити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
