Це свідчення взяте з книжки «Сповідь екзорциста» о.Габріеля Аморта, що побачила світ у Видавництві Святого Павла.
Цей розділ — не мій твір, а сповідь людини, якої торкнувся злий дух, написана з рідкісною ясністю. Навіть найдосвідченіший екзорцист завжди має труднощі з розумінням того, що переживають одержимі.
Головне старання цього чоловіка — виразити словами важкоописувані почуття, щоб допомогти тим, хто зазнав подібного нещастя.
Все почалося, коли мені виповнилося 16. Доти я був щасливим, вільним і досить життєрадісним хлопцем — хоча куди б не глянув, усюди щось мені шепотіло: «Ми робимо це, а ти?»; «Ми йдемо туди, а ти?» Я не знав причини цього, але тоді не звертав на це особливої уваги.
Я жив у приморському містечку. Море, прекрасний схід сонця і безкрайні поля допомагали протистояти меланхолії. Як мені сповнилося 16, я перебрався до Рима, перестав ходити до храму й почав користуватися всім, що приваблює приїжджого у великому місті — тобто можливостями, не знаними в маленькому містечку. Дуже швидко познайомився з наркоманами, волоцюгами, злодіями та легкодоступними дівчатами. Почав користуватися всім цим.
І втратив внутрішній спокій, який мав раніше.
Я почав жити в новому вимірі — такому штучному, гнилому та огидному. Мій батько був дуже суворим і вимогливим, контролював кожен мій крок і завжди був мною незадоволений. Через невдоволення батька та шерег принижень, отриманих від нього, я опинився на вулиці. Пішов із дому й зазнав голоду, холоду, недосипання та підлості. Я ходив по жінках легкої поведінки і проблемних приятелях. У мене швидко виникли питання без відповідей: «Чому я живу? Чому я на вулиці? Чому я такий, коли інші мають сили працювати й посміхатися?»
У той час я зустрічався з дівчиною, яка вірила, що зло сильніше за добро. Вона розповідала про відьом, чаклунів і описувала таке, від чого голова йшла обертом. Я вважав її дуже мудрою, бо такий погляд на світ і життя був поза можливостями пересічної людини. Я прочитав усі її нотатки, а потім звелів спалити їх у моїй присутності — бо вони говорили тільки про зло, і тримати ці записки в домі сповнювало мене страхом.
Дівчина мене зненавиділа, без причини. Я намагався допомогти їй вибратися з того темного завулка, але не зміг; вона насміхалася з мене і з добра, яке я їй пропонував.
Я повернувся до батьківського дому — але зустрів дівчину, ще гіршу за першу. Майже рік я був пригнічений, нещасний і всіма легковажений. Мене охопила якась темрява; усмішка зникла з обличчя, а сльози стали текти дедалі частіше. Я був геть спустошений і запитував себе: «Навіщо я живу? Хто я? Чому людина існує на землі?» Звісно, в моєму оточенні це нікого не хвилювало. У хвилини глибокої туги я слабко взивав: «Боже мій, мені кінець! Ось я стою перед Тобою… допоможи мені!» Здавалося, мене почули. Дівчина, з якою я зустрічався, пішла до церкви, посповідалася й причастилася, і змінила своє життя.
Не бажаючи відставати, я зробив те саме.
Я натрапив на парафію, де процесією несли статую Лурдської Богородиці. Мене попросили допомогти нести статую; і хоч я соромився, та підійшов і був цим гордий. Я примирився з Богом.
До речі, мене вразив сповідник, який виявив до мене дуже багато доброти і розуміння.
Я пішов звідти, сказавши собі: «Я зробив це, я повернувся до добра!» І хоч я точно не знав, що таке добро, та відчував це.
За кілька тижнів я дізнався про Меджугор’є, де Богоматір об’явилася з 1981 року. Я швидко подався туди зі своєю дівчиною, натхнений дивовижним явищем, якого я не можу описати. Ми повернулися до Церкви, і наше життя так сильно змінилося, що вона стала черницею, а я задумався про священство. Я більше не міг стримувати радість від того, що маю причину жити і що життя не закінчується земним існуванням.
Але то виявився лише початок. Був «хтось», кого все це не влаштовувало. Через кілька років я знову поїхав до Меджугор’я. Повернувшись до Рима, став відчувати повернення тієї темряви, яка огортала мою душу до того, як я знайшов Бога. За лічені тижні повернулося враження, яке я пов’язував із релігійними труднощами, з моїм батьком, із жалюгідним становищем, в якому я перебував, — і з муками, які, як я вважав, були звичайними, не відаючи, що інші їх не переживають. Це враження, як я вже згадував, стало реальністю. Я почав страждати, як ніколи раніше. Мене обливало потом, било гарячкою, я був такий виснажений, аж навіть не міг їсти; мене доводилося годувати. Я мав усвідомлення, що ці страждання не стосувалися тіла — бо воно немовби не брало в них участі. Я впав у глибокий відчай і бачив тільки глибоку темряву — яка, однак, затьмарювала не кімнату, в якій я був, і не ліжко, на якому я лежав місяцями, а моє майбутнє, можливості життя, надію на завтрашній день. Мене наче проткнули невидимим ножем, і враження було таке, ніби той, хто його встромив, ненавидить мене і шалено прагне моєї смерті. Важко висловити це словами, але було саме так.
Через кілька місяців я виглядав як божевільний і був нездатний до раціонального мислення. Мене хотіли помістити до психіатричної лікарні. Я більше не розумів, що говорю, бо жив в іншому вимірі — вимірі страждань. Здавалося, реальність відокремилася від мене. Я був присутній лише тілом, а моя душа була десь зовсім в іншому місці — у жахливому місці, куди не проникало світло й де не було надії.
У такому стані, між життям і смертю, я перебував довгі місяці, не знаючи, що робити. Я втратив друзів, родичів і розуміння з боку своєї родини. Я був поза звичайним світом і вони мене геть не розуміли, а я не міг вимагати розуміння, знаючи, що відбувається всередині мене і чого я ніколи не зможу описати. Я майже повністю забув Бога, і якщо звертався до Нього зі сльозами та нескінченними стогонами, то відчував, що Він далеко від мене. І ця відстань вимірювалася не кілометрами, а запереченням — тобто щось у мені заперечувало існування Бога, добра, життя і мене самого. Я попросив про госпіталізацію, бо вважав, що лихоманка, яка трималася місяцями, має якусь фізичну причину, і якби її збити — мені би стало краще. Крім того, просто потрібно було щось робити.
Жодна лікарня в Римі не хотіла мене приймати, бо це «всього лиш температура». Мені довелося проїхати 300 кілометрів туди, де я пробув 20 днів, здаючи різні аналізи. Я вийшов з лікарні, де не виявили жодної хвороби, з медичною карткою, якій би позаздрив будь-який спортсмен. Я був здоровий, як бик, — але примітка на полях свідчила про те, що не вдалося пояснити лихоманку, набряк обличчя та його блідість.
Я був блідий, як аркуш паперу. Коли я вийшов з лікарні, хвороба погіршилася. Я часто блював і дуже страждав. Одного разу я опинився в незнайомій частині міста.
Як це сталось — не знаю; ноги рухалися самі по собі, руки рухалися мимохіть, і те саме відбувалося з рештою мого тіла. Це було жахливе відчуття; я силкувався запанувати над кінцівками, які взагалі відмовлялися мені слухатись.
Нікому не побажаю чогось такого. На додачу до всього, повернулася темрява, цього разу охопивши не лише мою душу, а й тіло. Я бачив усе ніби вночі, попри білий день. Мої страждання досягли апогею; я почав кричати, корчитися на землі та взивати до Богородиці: «Мати, Мати, помилуй… Мати, благаю Тебе! Мати моя, будь милосердною до мене, помираючого!» Біль не зникав, а страждання були настільки нестерпними, що я втратив орієнтацію і, тримаючись за стіни, дошкутильгав до телефонної будки. Мені вдалося набрати номер, хоч я бився головою об скло й телефон. Відповів друг, який мав забрати мене до Рима. До того, як це сталося, я побачив пекло; я не перебував у ньому — лише бачив його здалеку. Цей досвід змінив моє життя більше, ніж навернення в Меджугор’ї.
Доти я не замислювався про потойбічну реальність і все пояснював психологічними причинами: дезадаптацією, труднощами з батьком, дитячою травмою, емоційними потрясіннями та всіляким іншим, що добре пояснювали причину всього, що зі мною сталося.
Я вивчав психологію як самоук протягом п’яти років, і завдяки цьому зміг побудувати розумну схему, яка пояснювала, чому я так сильно страждав.
На свято Богоматері Доброї Ради — я переконаний у цьому, бо благав Її про допомогу — один монах порадив мені звернутися до харизматика, який працював під суворим наглядом єпископа і вирізнявся даром знання. Він сказав мені:
«На тебе накладено смертельне закляття, щоб уразити твій розум і серце; вісім місяців тому ти з’їв зачарований плід». Я розреготався, не вірячи жодному слову; але потім, трохи подумавши, відчув, як знову спалахує надія. Я забув про сміх і подумав про чудовий плід і про час вісім місяців тому. «Це правда, що саме тоді я з’їв такий плід». Я також згадав, що не хотів його їсти, спонуканий мимовільною огидою до людини, яка мені його дала. Все було правильно. Потім я також почув пораду, як вийти з цього стану: прийняти благословення.
Я шукав екзорциста, і після багатьох дивних посмішок священників та єпископів, після принижень, яких зазнав від них, знайшов отця Аморта. Чудово пам’ятаю той день. Я не знав, що означає це особливе благословення: я думав про знак хреста, який священник робить наприкінці Меси. Я сів, і він поклав свою столу мені на плечі, а руку — на голову; отець почав читати молитви латиною, тому я нічого не зрозумів.
За мить немовби освіжаюча, майже крижана роса спливла з моєї голови на решту тіла. Вперше за рік жар почав спадати. Я нічого не сказав; він продовжував молитву, і дуже повільно в мені почала знову з’являтися надія. Денне світло знову стало легким, спів птахів більше не був схожий на каркання ворон, зовнішні шуми більше не були нав’язливими, ставши просто шумами. (Я тоді носив беруші, бо мене доводив до сказу навіть найменший шум.)
Отець Аморт сказав мені йти додому. Після від’їзду хотілося сміятися, співати, стрибати від радості: «Так добре, — сказав я собі, — що все скінчено!» Все, що я пережив, було правдою: це було не божевілля, а злість «когось», хто ненавидів мене і хотів завдати мені шкоди. «Це правда, — повторював я собі в машині, — це вся правда».
Минуло три роки, і поступово, прийнявши кілька благословень, я став нормальним.
Я також відкрив для себе, що щастя походить від Бога і його неможливо досягнути власними зусиллями.
Зло, невдачі, смуток, тривога, тремор, параліч, нервове виснаження, безсоння, страх шизофренії чи епілепсії (у мене справді було кілька падінь) та багато інших хвороб, жертвою яких я став, — все це зникло від простого благословення. Минуло три роки відтоді, як я отримав докази, що підтверджують існування й діяльність злого духа, який робить усе можливе, щоб його не виявили: навіть переконує нас, що ми хворі, хоча насправді то він є причиною всього зла. Однак він боїться священника з кропилом у руці.
Я хотів описати цей досвід, щоб заохотити кожного, хто його читає, замислитися над своїм життям. Тепер я можу сказати, що дуже радий, що Бог допустив усе, що зі мною сталося, — бо я починаю втішатися плодами таких великих страждань. Моя душа чистіша і я бачу те, чого раніше не бачив. Більше того, я менш скептично налаштований і більш чутливий до навколишньої реальності. Я думав, що Бог покинув мене, а Він готував мене до зустрічі з собою.
Описуючи свій досвід, я хочу заохотити всіх, хто так само хворий, як і я, не падати духом: бо навіть якщо їм здається очевидним, що Бог їх залишив і покинув, — то не можна вірити цій «очевидності», треба відкидати таку віру. Я також маю уточнити, що дія благословень залежить не від волі екзорциста чи екзорцизмованого, а насамперед від волі Бога. Пережитий досвід переконує, що зцілення є наслідком навернення та рішення змінити своє життя, а не лише результатом проведення екзорцизму.
Сповідь і Святе Причастя — це найбільший екзорцизм.
Завдяки добре відбутій сповіді я відчув негайне звільнення від тих страждань. Раніше, коли я йшов до сповіді і приймав Святе Причастя, — не міг зрозуміти, від чого мене звільняють. Тепер я знаю і закликаю — особливо тих, хто байдужий, — вірити, що Бог насправді присутній у Таїнстві сповіді та у Святій Гостії, яку ми часто приймаємо з великою розсіяністю.
Більше того, я закликаю тих, хто сумнівається, мати міцну віру.
На завершення звертаюся до всіх нещасних — до одержимих, до тих, кого ненавидить сатана, який використовує їхніх знайомих, щоб мучити їх або штовхати до смерті. Не втрачайте віри. Не залишайте надії. Не піддавайтеся навіюванням та обманам, які пропонує вам злий дух.
Він бажає не наших страждань, а чогось більшого — нашої душі. «Нарешті я переможений, — каже той, хто здався. — Я іграшка в руках зла; Бог не може мене звільнити; Бог не пам’ятає своїх дітей, якщо допускає такі страждання; Бог не любить мене; зло сильніше за Нього». Це справжня перемога злого духа, якій ми повинні протистояти. «Захотіть хотіти віри»! — такої волі злий дух не може контролювати, бо ця воля належить нам; вона не належить ні Богові, ні злому духу, бо Бог дав її нам, коли створив нас. Ми маємо завжди казати «ні» тим, хто хоче нашу волю ослабити, і сповідувати разом зі св.Павлом, що перед ім’ям Ісуса Христа схилиться кожне коліно тих, хто на небі, і тих, хто на землі, і тих, хто під землею (Флп 2,10).
фінансово.
Щиро дякуємо!
