Та ось надійшов Амалек і задер бій з Ізраїлем у Рефідимі. Сказав Мойсей до Ісуса: «Вибери собі людей та вийди вранці на бій з Амалеком; я ж стану на вершині горбка з жезлом Божим у руці». Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба. І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек. Коли ж руки Мойсея обважніли, взяли камінь та й підклали йому, і він сів на ньому; Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого. Так руки його витривали твердо до заходу сонця. І розгромив Ісус Амалека і його людей вістрям меча (Вих 17, 8‑13).
Він розповів їм притчу про те, що їм треба молитись завжди й не падати духом. І сказав: «В одному місті був суддя, що не боявся Бога, ні людей не соромився. Була ж одна вдова в тім місті, що (завжди) ходила до нього й говорила: оборони мене від мого супротивника! І довго не хотів він, але згодом мовив сам до себе: хоч я Бога не боюся і людей не соромлюся, але тому, що ця вдова мені докучає, я її обороню, щоб вона не приходила безперестанку та не морочила мені голови». Тут Господь додав: «Слухайте, що суддя несправедливий каже! А Бог хіба не оборонить своїх вибраних, які до нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них? Кажу вам: оборонить їх негайно. Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк 18, 1‑8).
Наш Бог не глухий…
Хіба не захистить Бог вибраних своїх, які кличуть до Нього день і ніч? Кілька років тому, нарікаючи на Бога, що не вислухав моїх молитов, я пригадав цей уривок із Євангелія і відповів сам собі: то ти ще не голосив до Нього уночі…
Чому Господь хоче, щоб ми не просто молилися, а голосили, сильно просили Його, причому не тільки вдень, а й уночі? Це просто образ. Деякі люди повинні молитися вночі, але не всі. Якби я постійно молився по ночах, то занехаяв би свої денні обов’язки, які мені також дав Господь. Можливо, інколи я повинен вставати на молитву вночі, але не постійно. Думаю, що Бог він мене цього й не вимагає. Про що ж ідеться?
Господь хоче, щоб ми самі вирішили, що для нас важливо, а наполеглива молитва є тільки зовнішнім знаком пориву нашого серця. Я вірю в те, що наш Господь не глухий. Нам інколи здається, що Бога, так само як людей, потрібно впрошувати. Ти Його переконуєш, щоб Він не забув, повторюєш свої прохання, доводиш Йому, що тобі це необхідно, що це так важливо для тебе… Я тривалий час так молився. Мені здавалося, що Йому потрібно все розжовувати і пояснювати, бо Він може щось не так зрозуміти. Сьогодні я стверджую, що така молитва — незріла, більше того, вона суперечить Писанню та розумінню Господа.
Дивіться самі. «Ти мене випробував, Господи, і знаєш. Знаєш мене, коли сиджу і встаю я. Думки мої здаля розумієш. Чи ходжу я, чи спочиваю, Ти добре бачиш; тобі відомі всі мої дороги. Бо ще немає слова на язиці у мене, а Ти, Господи, вже все знаєш» (Пс 139 (138), 1‑4). «Отець ваш небесний знає, що все це вам потрібно» (Мт 6, 32). «Втішайся в Господі, і Він сповнить тобі бажання твого серця. На Господа здай свою дорогу, вповай на Нього, і Він учинить; виведе, як світло, твою правду і твоє право, як полудень» (Пс 37 (36), 4‑6). Наш Господь все знає, Він не забуває про нас і наші потреби, Він любить своїх дітей і турбується про них. Навіщо ж тоді просити вдень і вночі?
Зрозуміти бажання серця
Розпізнавши своє покликання, я прагнув зрозуміти, чого від мене очікує Господь. Я довгі роки мучився, сповідався і «діставав» своїми страхами і неспокоєм духовного керівника. Й одного разу він сказав мені: «А сам ти чого хочеш?»
Це питання просто вибило мене з колії. Адже я людина віруюча, завжди бажав виконувати Його волю, служити Йому. Тепер я розумію, що мені був близький образ раба, а не дитини Божої. До того ж у мені глибоко сиділи білоруська добродушність і схильність погоджуватися. Сьогодні я це називаю безхребетністю. Навіть стосовно Господа я жив за принципом: що мені скажуть, те і зроблю, куди штовхнуть, туди і впаду. Це виглядало вельми благочестиво, така своєрідна безхребетна, згідницька «святість». Питання духовного керівника вперше вибило мене з мого релігійного «світочка». Протягом подальших років й аж по нинішній день це питання повертається до мене і з часом стає дедалі більше актуальним.
«Отож, мої любі, як то ви завжди були слухняні, працюйте над спасінням вашим в острасі й трепеті, не тільки коли я присутній, але ще більше тепер, коли мене нема між вами, бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2, 12‑13). Виявляється, коли я підпорядковую своє життя Господу і визнаю Його отцівський авторитет, зрікаюся зла й уникаю гріха, то бажання мого серця уже походять від Нього.
Святий Ігнатій Лойола каже, що в душу такої людини Господь приходить із миром, попри труднощі та невдачі, а диявол — навпаки, приносить розлад і невдачі. Ось моє, здавалось би, банальне й елементарне відкриття: не можна чекати, коли вдарить грім і Господь мене до чогось підштовхне. Він посилає у моє серце глибокі бажання й чекає на мою добру волю та ініціативу. Відкриваючи це, я вже йду на Ним як син за своїм батьком, а не як раб за волею пана. Мені самому тоді хочеться щось зробити, мене ніхто не примушує, це мій вибір. І я щасливий, хоча в житті далеко не все складається ідеально, у ньому й далі залишається чимало питань, багато невідомого.
«Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: Авва! — Отче! Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми — діти Божі» (Рим 8, 14‑16). Цей перехід від духа рабства до Духа всиновлення надзвичайно важливий. Адже коли я починаю жити Духом усиновлення, то не просто виконую свою повинність і обов’язок перед Богом, але тоді Його справи стають уже моїми справами. Приймаючи Духа усиновлення, я не прошу про свої особисті потреби, оскільки розумію, що більшість із того, чого я недавно так домагався, що здавалось важливим і необхідним, мені просто не потрібно. На сьогодні я навіть не знаю, що мені, просто як людині, потрібно. Мене вже більше хвилює, що Він покладе мені на серці. Колись Господь сказав мені через одного пророка: «Зазирни у своє серце, і побачиш Любов люблячого Отця». Ця любов, Його воля та стосунки з Ним перебувають не десь назовні, не в мудрих книжках або у великих і славних служителях, але у моєму серці і в серці кожної людини. Те, чого ми шукаємо у тридесятому царстві, перебуває в нас самих!
Просити вдень і вночі…
Повертаючись до нашого уривка з Євангелія. Бога не потрібно переконувати і вмовляти. То ми самі маємо зрозуміти, чого хочемо. Маємо відкрити у собі не егоїстичні забаганки, а найглибші бажання («чаяння») свого серця. Ми найчастіше хочемо дуже простих речей, тому що Господь сам по собі дуже простий. Не випадково Апостол Йоан назвав Його «словом», а не «богословським трактатом». Господь не вимагає від нас нічних прохань. То для нас самих важливо зрозуміти, що нас насправді потрібне, а наполеглива молитва є лише знаком для нас. Господа не потрібно впрошувати!
Сподіваюся, ми це розуміємо. Кожен віруючий може згадати ситуацію, коли він чогось хотів, просив Бога, а відповіді не діставав, не було Його підтримки, і він переставав просити, опускав руки. Чи означає це, що Господь його не почув або не захотів вислухати? Звичайно, ні!
Те прохання могло бути згідне з Його волею. Просто людина ще не вирішила сама для себе, чи це насправді для неї важливо. Людина ще не дозріла до власного прохання.
Один мій однокурсник від початку навчання у семінарії бажав виїхати на місії до Африки. Нам здавалося, що в нього було мало шансів, адже такі, як він, були просто потрібні для праці у Польщі. Але оскільки він знав, чого хоче, і роками наполягав на своєму бажанні, то Господь поблагословив, й одразу після висвячення у пресвітери він поїхав на місії. Також один маріанин близько п’ятьох років наполегливо просив, щоб його скерували до Африки, і зрештою виїхав.
Нам складно чути і розуміти такі історії. Більшість наших католиків, стикаючись із перепонами, кажуть, що Господь цього не хоче, і в них опускаються руки. А «глухота Господа» тільки зміцнює нас у тому, щоби самим розібратися, зрозуміти, з’ясувати, чи насправді я хочу того, про що прошу. Аби збудити нас від сну й народити дух боротьби, оскільки Царство Боже силою здобувається. Проблема не в Господі, а в нас самих!
Але Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі?
Погодьтеся, дивне завершення євангельського уривка. До чого тут віра? Можливо, щоби зрозуміти це питання, потрібно відповісти ще на кілька. Наприклад, чи серед тих, хто читає ці слова, є люди, які вірять, що Господь їх чує? Що Він — Господь і любить їх? Що Він знає всі наші потреби, навіть коли ми про них не говоримо? Є люди, які всерйоз цікавляться Ним, а не тільки своєю «хатою скраю»?
ЩОБ СЛОВО СТАЛО ПЛОТТЮ…
Чого насправді глибоко прагне моє серце, чого хочу я?
Хто я перед Богом — раб чи всиновлене дитя?
о. Олександр Жерносєк, katolik.ru
фінансово.
Щиро дякуємо!
