Якщо хочеш затіяти мережевий холівар, на вибір є кілька безпрограшних тем. Одна з таких безконечних дискусій спалахнула заново після повідомлення про те, що 26 потаємних коханок католицьких священиків скерували до Папи Франциска листа, щоб випросити скасування обов’язкової безшлюбності для кліру.
«Всі ми перебуваємо, перебували або бажаємо перебувати в любовному зв’язку з якимось священиком і зазнаємо нищівних страждань через секретність цього зв’язку», — написали жінки, додаючи, що «священик, який не зрікається свого покликання заради одруження та подружнього кохання, який дістає підтримку від дружини й дітей», набагато краще послужить «Ісусові та спільноті».
Вкотре ми заговорили про скасування целібату, про права і свободи людини тощо. Але мені б хотілося поглянути на проблему з іншого боку. Тому що я маю гостре відчуття, що ми дискутуємо НЕ ПРО ТЕ. Адже розмови про целібат — це, по суті, віковічна суперечка щодо того, що таке людське щастя. А щастя — це те, чого людство споконвіків шукає і ніяк не знайде. Навіть точного визначення цього поняття за всю історію цивілізації так і не з’явилося!
Прихильники скасування целібату транслюють у маси, по суті, досить однобічну й лубочну картинку. Мовляв, щастя людини — це життя у шлюбі. Всі самотні (тобто безшлюбні) люди представляються неповноцінними і нещасливими, а ті, хто живе у шлюбі, — навпаки. Між тім, реальність далеко не така миленька. У сучасній європейській цивілізації (на щастя або ж на нещастя) вмерла традиція підбирати пару своїм дітям — батьки не контролюють процесу. Більшість шлюбів, які реєструються сьогодні, це саме шлюби «з великого кохання», укладені вільно і добровільно. Ніхто не заважає і не засуджує. Сьогодні ти можеш познайомитися з хлопцем (дівчиною), а завтра заявити, що це кохання на все життя, і попрямувати до РГАСу й до церкви. Повна свобода! Але… Яка при цьому статистика розлучень? Який відсоток укладених шлюбів тримаються довше за 3-5 років? Яка статистика «поганих розлучень» (коли шантажують дітьми, ділять майно зі скандалами, насильством тощо)? Хто знає про кількість жертв так званого сімейного насильства? А хто може підрахувати кількість шлюбів, які по суті не збулися, розпалися на злеті, хоча й існують формально? Коли люди мають спільну житлову площу, провадять спільне господарство, але насправді повністю чужі одне одному: зберігають шлюбний статус через спільну іпотеку, «аби діти виросли у сім’ї» та з інших причин, ніяк не пов’язаних із любов’ю та щастям?
Щось посипався милий пейзажик. І, чесно кажучи, найщасливіших людей, із сяючими очима, вільним диханням, які випромінюють довкола себе любов і доброту, я бачила… в строгих замкнених монастирях. У Кармелі, приміром. Самотні немолоді жінки у габітах, які живуть за ґратами, видалися мені в тисячу разів щасливішими за всіх заміжніх дам, яких я зустрічала за все своє життя. Гм… не складається картинка під назвою «Щастя тільки у шлюбі»!
Гаразд. Давайте відкинемо занудні балачки і на хвилину уявимо, що целібат таки скасували, і семінаристам дозволено одружуватися. (Тут варто згадати, що людина, яка прийняла сан, уже не може женитися. Навіть у Східних Церквах Таїнство Шлюбу допускається тільки ДО Таїнства Священства й ніколи опісля.) Отже, свобода. Семінаристи знайшли собі наречених і попереженилися. А що далі?
Ми твердо пам’ятаємо, що католицький шлюб — нерозривний і укладається на все життя. Крім того, ми тримаємо в пам’яті інформацію про глобальну кризу інституту сім’ї. Якою ж буде загальна картина? Відсоток вдалих шлюбів серед священнослужителів буде точнісінько таким самим, як і «середній показник по лікарні». Тобто буде певна кількість тих, кому пощастило: вони поставляться до питання відповідально, зі здоровим глуздом виберуть собі супутниць і знайдуть сімейне щастя. У решти, коли пристрасті вгамуються і угар медового місяця вивітриться, шлюб почне повільно й болісно розпадатися. Замість омріяного щастя вони дістануть пожиттєвий вирок життя з дружиною, яка набридне через два роки. З надійного тилу і прекрасної гавані сім’я перетвориться на пастку. На чавунний баласт на ногах. Повторю: до самої смерті! Бо який же приклад подасть пастві священик, який живе окремо від жінки з дітьми? Що ж то за проповідь євангельських цінностей, якщо в його домі будуть непорозуміння і скандали? Якщо жінка стане регулярно «перебиратися до мами» на очах цілої парафії? Або ще гірше: на публіку демонструвати благополучність, а тихцем зраджувати? Повільно вимотувати і нищити одне одного, лицемірно всміхаючись парафіянам по неділях? На жаль, немає статистики з кількості щасливих шлюбів там, де священикам дозволено одружуватися. І взагалі не існує жодної статистики з кількості істинно щасливих шлюбів (із тих, що укладені та не розірвані офіційно). Але здоровий глузд і життєвий досвід змушують сумніватися, що всі одружені священики поголовно щасливі у своїх шлюбах…
І тут почнеться друга частина п’єси: ми станемо глобально боротися за розлучення! Оскільки нещасний священик, якого день і ніч пиляє жінка-мегера та якому жити не дають маленькі діти, жодної користі Церкві принести не може. І знову головним аргументом буде право людини на щастя, ага.
Узагалі, як на мене, люди знову і знову наступатимуть на ці граблі, доки не втямлять, що щастя потрібно шукати геть в іншому місці. Не там, де вони його шукають зараз. Сучасна цивілізація з подиву гідною впертістю просуває ідею про те, що людське щастя — це вільний секс, ніким не обмежений і жодною відповідальністю та наслідками не обтяжений. Сексуальна революція, легалізація всього, що раніше перебувало під забороною, повна свобода звичаїв… Однак слід визнати, що щастя у світі чомусь не збільшилося. Що Всесвітня організація охорони здоров’я називає клінічну депресією пандемією ХХІ століття. Що статистика самогубств у світі жахає — щороку зводять рахунки з життям 1 100 000 людей, і цей показник зростає!
(Для охочих — детальна статистика з самогубств, із таблицями і мапами.)
Мені завжди хочеться запитати: невже ми так ревно боремося саме за це? Невже ми ОСЬ ЦЕ називаємо «людським щастям»? Невже так важко чесно визнати, що зі своїм культом статевого потягу ми забрели у безвихідь? Може, замість того, щоб уперто битися головою об стіну, варто розвернутися й пошукати щастя деінде? Риторичне питання, я розумію.
З питанням щастя більш-менш усе зрозуміло. Але життя одруженого священика має ще й суто економічний вимір! Причому ця проблема дуже серйозна.
Ми твердо (сподіваюся) пам’ятаємо, що подружній союз священика має бути прикладом християнського шлюбу. Втіленням християнського ідеалу сім’ї. Тобто все строго за Катехізисом, ніякої контрацепції, жодного войовничого фемінізму. Таким чином, дружина священика — це домогосподарка з купою дітей. Куди візьмуть на роботу жінку, яка вагітніє кожні два роки, ви й самі прекрасно знаєте. Нікуди. Неодружений священик перебуває зараз під повною опікою Церкви. Одружений священик неспроможний повноцінно виконувати обов’язки батька і глави сім’ї. У нього жінка займається домом і дітьми. Питання просте: хто буде готувати, лікувати і навчати цих людей? Церква? А на якій, власне кажучи, підставі? Сім’ю у нас нині годують зазвичай мама і тато. А не сторонній багатенький спонсор. Тобто разом із дозволом на одруження священикові потрібно видавати дозвіл повноцінно працювати (у шахті, в офісі, вставити потрібне), щоби забезпечувати сім’ю — ну бо який він приклад християнського шлюбу, який він мужчина, глава сім’ї та батько, якщо не піклується про дружину і дітей? Жорстока бідність — це вирок для кожної багатодітної сім’ї, в якій один із батьків перебуває на забезпеченні іншого. А якщо цей другий — священик, який перебуває на прогодуванні церковної спільноти? Власне, церковною службою такий священик займатиметься у вільний від роботи час (а працювати йому доведеться дуже важко, аби прогодувати численне потомство і постійно вагітну жінку). Церквою він займатиметься так само, як інші займаються садівництвом, перебирають залізяччя у гаражі або ходять до спортзалу. Приблизно годину в день, перед сном. Ну і в неділю, звичайно. Євхаристія як недільне хобі. Церква як глобальний гурток крою і шиття.
І я знову поставлю своє каверзне запитання: ми насправді ЗА ЦЕ боремося?
І ще підсиплю трошки солі на ліберальний цукор. Священик — це людина, повністю залежна від волі єпископа. Сьогодні він служить тут, завтра там. Маємо досвід православних, не завжди позитивний (раджу почитати «Записки попаді» Юлії Сисоєвої, після неї розвіюється чимало ілюзій стосовно життя одруженого священства). Люди щойно обжилися на новому місці, знайшли житло, школи, дитсадок, працю — як потрібно знову зриватися з місця і їхати, куди начальство пошле. З міста — у село (в розвалюху з гнилим підвалом і дірявим дахом). У нашому разі — з однієї країни в іншу, ми ж говоримо про Вселенську Церкву. Різні мови, різний клімат, різні умови проживання… Так, деякі джерела стверджують, що в апостолів були жінки. Але ці жінки жили окремо від своїх чоловіків більшу частину свого життя. Апостоли не возили з собою свої сім’ї! Їхні дружини були такими собі «солом’яними вдовами». Заміжні, але постійно самотні. Чоловіки завжди були десь за тридев’ять земель і ризикували життями. То в’язниці, то бичування, то переслідування. Зрештою, всі апостоли «погано закінчували», згадуємо їхні мученицькі смерті… Чи багато знайдеться охочих розділити долю дружин апостолів??? Як на мене, відповідь очевидна.
Чомусь мені видається, що щастя і задоволення — все-таки різні речі. Легкий і безкоштовний сир пропонується виключно по мишоловках.
Щастя людина може знайти повсюди: і в самотності, і в шлюбі. І в кляузуровому (закритому) монастирі, й у відкритому полі за кермом комбайна. І ковтаючи бібліотечну пилюку, і з трудом хапаючи розріджене повітря на гірській вершині. Тому що щастя це насамперед гармонія творіння з Творцем. Життя у згоді з ним, виконання Його волі стосовно твого життя, а не самовільний пошук пригод на свою… голову. Звичайно, голос Бога потрібно вчитися слухати. Звичайно, потрібно пізнавати глибини власного «я», аби впустити у свої закамарки світло Христове. Звичайно, все це важко, болісно, довго. Не обходиться без помилок і падінь. Неминучими є кризи й періоди повної пітьми. А хто обіцяв, що шлях буде легкий? Де ви бачили невимушене прогулянкове сходження на високу гору? «Хто зійде на гору Господню?» (найвищу у Всесвіті!) Хіба гра не варта свічок? Хіба Христос не тримає за руку кожне своє дитя? Й хіба відмова від шлюбу це обов’язково відмова від щастя? Хіба не щастя — бути з Христом і цілковито присвятити себе Йому?
Ольга Лехтонен, спеціально для CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
