Смачна вечеря, прохолодний душ, м’яке ліжко і багатогодинний сон – мрія кожного паломника наприкінці дня ходи. Як долають непрості кілометри важких доріг українські паломники, з якими намірами йдуть та якими є реалії українського паломництва, розповідає кармеліт о. Віталій КОЗАК, учасник і організатор паломництв до Бердичева.
Паломництво – це рух від точки А до точки Б, зазвичай від свого дому до санктуарію. У духовному плані це також рух від точки А до точки Б.
Як відбуваються паломництва в Україні?
Паломництво – це дорога, під час якої невідомо, що може статися. Інколи на шляху до Бердичева всі дні ллє дощ, падає град. А іншим разом – пекуче палить сонце. Вирушаючи з Києва, ти почуваєшся прекрасно, фізично сильним, а от до Бердичева буквально доповзаєш, що називається "ніяким". Окрім того, погодні умови – справа об’єктивна, а ще ж є суб’єктивні обставини. Між людьми часто трапляються непорозуміння, сварки через елементарні речі: їжу, воду… Проте зрештою всі єдиним духом радіють, що дійшли.
У паломництві з Києва до Бердичева йдуть зазвичай близько 100 осіб, із яких приблизно 70 мають вік у межах 30 років. Для них це своєрідні реколекції, адже в паломництві людина може присвятити час Богу – як в інтимних куточках своєї душі, так і через спільну молитву; пожертвувати Йому страждання від холоду, спеки, мозолів на ногах.
Із якими труднощами стикаються паломники?
Мені здається, українські паломництва досить спонтанні. Хоча – парадокс – їх організовують і начебто продумують. Така собі "організована спонтанність". Усі знають, куди їдуть, коли їдять, де ночують. Але чи то буде гарантовано? Якщо хтось у якомусь селі може прийняти, то приймуть, але трапляється й інакше. Якось ми йшли, і з одного села нас попередили: мовляв, ночуйте в лісі, а селом іти не треба, бо там сьогодні Івана Купала, і ви будете недоречні. І що тут скажеш?
Як реагують місцеві жителі на паломників?
Маю враження, що загалом вважають за якихось "ненормальних". Бо хто буде йти з Києва до Бердичева пішки комусь там поклонятися? З Києва бо ж ходять регулярні маршрутні автобуси. Але деякі все ж просять за них помолитися. У їхніх намірах ми промовляємо дорогою Розарій.
Ми часто змінюємо дороги паломницького маршруту, яким ідемо до Бердичева. Адже важливо помолитися також і в інших селах України. Наприклад, минулого року ми вперше йшли через село Жовтневе, мешканці якого постійно передавали паломникам воду та їжу, але ніколи наживо їх не бачили. А є села, через які проходимо щороку. Там люди на нас уже чекають і не бояться. Бо спершу думали: "Що то таке суне? Ще село пограбують!" А тепер усе добре.
Сучасна молодь України – перші паростки пострадянської релігійної свободи. Що паломництво може їм дати?
Інколи молоді розповідають, що як колона йде через село, місцеві жителі питають: "Проти кого протестуєте?" Молодь відповідає: мовляв, ні проти кого не протестуємо, а йдемо вшанувати Матір Божу в Бердичеві. І це – фундаментальне свідчення віри, тобто саме паломництво стає євангелізацією. Кожна людина, яка в ньому йде, – свідок віри. І якщо вона в паломництві євангелізує, то робитиме це і вдома, і на роботі, словом, усюди.
Є молоді люди, які кличуть із собою своїх невіруючих друзів. Мовляв, "ходімо в похід". І ті пізніше навертаються й стають віруючими християнами. А є такі, хто приходить і поводиться досить неадекватно. Їх ми просто відсилаємо додому. Адже така особа не розуміє справжнього сенсу паломництва – свідчення віри й переживання індивідуальних реколекцій.
"Католицький вісник", № 12/2014
Фото: Францисканський Світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
