…І не введи нас у спокусу…

Спокуси, яких ми зазнаємо у житті, часто гарно закамуфльовані, ми не розпізнаємо їх насправді такими, як вони є, а радше сприймаємо як перспективу певного блага. Це щастя оманливе, бо триває тільки мить, а після нього приходять докори сумління.

У Святому Письмі можна знайти чимало місць, де говориться про спокушання. Вражає, як багато з них говорять про спокуси, яким був підданий Господь Ісус. Найкраще ми пам’ятаємо опис спокушування в пустелі (пор. Мт 4, 1-11). Там, подібно до Адама, Сина Божого спокушав диявол. Умови довкола, однак, були набагато важчі від тих, за яких було випробувано прабатьків. Пустеля це антонім раю. Тут прагнення хліба напевно було винятково відчутним. Світ зазнав спотворення через гріх прабатьків. Отож здається, що труд подолання спокуси в пустелі мав бути більшим від того, що в раю. І однак, Господь Ісус навіть за таких умов не піддався спокусі.

Спокушання Ісуса, як пишуть євангелісти, настало після того, як Він прийняв хрещення від Йоана. З вод Йордану Дух вивів Його в пустелю, де протягом 40 днів Ісус постив. Трикратне спокушання сатаною було «коротким змістом» спокус, які поставали перед Адамом та Ізраїлем протягом століть. Однак «новий Адам» не піддався намові злого і виконав своє покликання, залишаючись вірним Отцю. Перемога Ісуса становить для нас знак, що ми як люди можемо, спроможні долати спокуси. Він також для нас є взірцем послуху любові щодо Бога Отця.

У тайні Втілення Син Божий став до нас близький особливим чином, також з огляду на моменти, в які Він зазнавав спокус від сатани. Ісус у своїй людській природі відчував те ж саме, що відчуваємо ми, що відчували Адам і Яків-Ізраїль. Оскільки Він не піддався спокусам, то й ми можемо їх подолати. Ісус знав, яку велику силу переконання має сатана, і молився за нас усіх у Гетсиманії, щоб ми «не піддалися спокусі». Він співчуває нам, нашим слабкостям, бо знає їх. Він сам їх зазнав, ставши людиною. А тут, у саду, Він у молитві виражає турботу про нас, про наші серця. Ісус просить Отця, аби своєю благодаттю захистив нас і зміцнив від нападів спокусника.

Спокуси, яких ми зазнаємо у житті, часто хитро замасковані, ми не сприймаємо їх як спокуси, а вбачаємо в них перспективи якогось добра. Це оманливе щастя, бо воно триває якусь мить, а після нього настають докори сумління. Нас спокушає сатана; але ще нас спокушають люди. Коли ми відчуваємо, що щось не так, що ми припускаємося якогось зла, то починаємо відчувати самотність, полишення. Парадоксально, бо ж то ми покидаємо Бога, а не Він нас. Але якщо ми зазнаємо певної пустки, то часто починаємо спокушати інших. Це така спіраль, яка, розкручуючись, охоплює щоразу більше людей, які піддаються цій спокусі.

Інколи буває так, що то Бог випробовує нас, бажаючи переконати нас, що ми віруючі, й довести до зрілості. Без випробувань і спротиву не існує духовного розвитку й прогресу. Святе Письмо показує орла, який чуває над своїми молодим  пташенятами, що вчаться літати. Орел готовий будь-якої миті підхопити їх, якби вони не були в стані самостійно триматися в повітрі. Схожим опікуном щодо нас є Бог, який чуває над нами, аби ми не піддалися спокусі.

Як важко повірити іншим? Досить прозаїчна історія застерігає нас, щоб ми не обов’язково всього зазнавали самі.

Історія про двох риб і хробака розповідає, як дві риби вибралися «на прогулянку» ставком. Раптом перед ними з’явився товстенький хробачок. «Бачиш цього хробака?» — питає одна з них. «Цей хробак натягнутий на гачок. Гачок причеплений до жилки. Жилка звисає з вудки. Вудку в руці тримає людина. Якщо ти зараз ковтнеш цього хробака, металевий гачок вчепиться тобі в губу, і людина витягне тебе зі ставка. Твоє життя закінчиться на пательні». — «Ха-ха, — сказала друга риба. — Такі казочки оповідала мені бабця, коли я була мала. Не вірю я в ці байки. Як можна в них вірити, зрештою, ніхто ж не повернувся з тієї “пательні”, аби розповісти, що вона насправді існує. Це тільки порожні балачки. Як ти не хочеш цього смачненького черв’ячка, то я його беру». Вочевидь це була приманка, і риба, зловлена на вудку, закінчила життя засмаженою. Пізнавши істинність пательні, вона, однак, не змогла повернутися і засвідчити її реальність.

Життя цієї умовної риби не закінчилось би так сумно, якби вона повірила порадам своєї бабусі та свого друга й не піддалася спокусі смачненького. Образок цей вочевидь дитячий, але й дорослі можуть із нього зробити правильні висновки. Бог пропонує нам допомогу в мить спокуси, й то від нас самих залежить, чи ми послухаємо Його порад і вбережемо себе, чи, піддаючись, втратимо Його дружбу. Поміж людьми гуляє така популярна, хоч і дурна приповідка: «В житті всього треба спробувати». На жаль, чимало людей визнають її слушною. (І мало хто знає сучасний жарт на тему цієї приповідки: «Зазвичай, коли мені кажуть, що в житті треба спробувати всього, чомусь ідеться про випивку, секс і наркотики, а не про альпінізм, квантову фізику чи молекулярну біологію».)

Постає питання, хто ж є автором спокус, яких ми зазнаємо: Бог чи сатана? Ми кажемо, що  Бог допускає, аби ми були спокушувані, але то не Він сам нас спокушає. Святий апостол Яків писав так: «Ніхто спокушуваний нехай не каже: Бог мене спокушає, бо Бог не може бути спокушуваний злом і сам Він не спокушає нікого. Кожний спокушається своєю власною пожадливістю» (Як 1, 13-14а). Отож ми ніколи не можемо сумніватися в тому, що Всемогутній діє тільки для нашого остаточного добра. Допущені випробування мають служити очищенню душі від недосконалостей. У спокусі, як повчає св. Павло, є певний позитив: «Бог вірний: Він не допустить, щоби вас спокушувано понад вашу спроможність, але разом зі спокусою дасть силу її знести» (1 ор 10, 13). Всемогутній чуває над нами кожної миті.

Заклик «і не введи нас у спокусу» містить у собі подвійне прохання: віддалити від нас усілякі спокуси і допомогти відбитися від тих, яких людина зазнає. Оповідання з монастичного життя навчає нас, що всі спокуси мають одне джерело. Молодий монах приходить до досвідченого співбрата і запитує його у духовній розмові: «Що мені робити? Мучить мене безліч спокус, і гадки не маю, як їм спротивитися». — «Не борися з усіма одразу, — порадив старий монах, — а подолай спочатку одну! Якщо впораєшся з однією, будуть переможені також інші, бо всі вони мають одну голову».

Досвід народжує витривалість. Святий Петро переконує, що випробування з огляду на віру становлять благословення для нас: «Ви тим радійте, навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних випробуваннях, щоб ваша випробувана віра, куди цінніша від  тлінного золота, яке вогнем очищають, була на похвалу» (1 пт 1, 6-7). Пригнічення, зношені в єдності з Христом, стають джерелом вічного щастя, хоч у земному житті видаються відмовою від нього.

Прабатьки піддалися спокушанню сатани. Може дивувати факт, як це взагалі сталося? Вони ж жили у постійній присутності Бога, в Його любові. З цього уроку, однак, слід зробити висновок, що спокуси, з якими стикаються люди, несуть із собою серйозну загрозу втрати близькості Бога. У ситуації раю напевно легше було би нам їх долати, а в умовах плюралістичного світу це напевно важче, бо ж Бог тут сприймається не як єдина підстава життя, а виключно як одна з ідей. Адам і Єва, які жили у відчутті повноти Божої присутності, піддавшись намовам змія, спротивилися Творцеві. Світ від першого гріха вже не такий, яким він був створений. Розрив людини з Богом вплинув на її стосунки з іншою людиною та з цілим світом. Важча нині й боротьба зі спокусами. Однак виявляється, що людина й сама інколи шукає зла. Розірваний зв’язок із Богом викликає закам’янілість сердець. На твердій скелі не виросте зерно Євангелія. Вистигле серце допускає до себе спокусу і в мить її спрацювання відступає від віри. Ісус, коли навчав нас молитви «Отче наш», прагнув застерегти від ситуацій, коли нашу віру та її сповнення в учинках любові сатана наражає на випробування.

Сповнення волі Божої у житті — нелегка справа. Святий Павло відчуває внутрішню роздвоєність: «Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю (…). Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати — ні» (Рим 7, 15-18). Ісус у своїй людській природі відчував усі наші труднощі. Він знав, що спокуси, які сатана застосовує щодо людей, дуже сильні, і їх не так просто відкинути. Тому Він так турбувався про нашу стійкість у хвилини випробувань.

Виклик, який ми приймаємо, має дві площини: ми молимося до Бога Отця про допомогу в подоланні спокус, а також щоби Він віддалив усі спокуси від нас. Біблійна історія Іова показує, що то Бог вирішує, чи буде сатана нас спокушати. Тому ми молимося, аби Він не допускав спокуси до нас: ми ж знаємо, які ми слабкі. Проте це не завжди можливе. Усвідомлюючи все це, просімо Отця про міць витривати при Ньому в моменти, коли сатана нас спокушатиме. Христос багато разів заохочував своїх учнів, заохочує Він і нас до молитви про звільнення від спокус: «Чувайте і моліться, аби вам не впасти у спокусу; дух справді сильний, але тіло слабке» (Мк 14, 38).

Історія про настоятеля і гарну жінку показує, з одного боку, як ми легко судимо за поверховими поглядами, а з іншого — як ми без потреби наражаємо самих себе на духовні втрати.

Часто бачили одного настоятеля, як він розмовляв із красивою жінкою, про яку знали, що вона легкої поведінки. До того ж він робив це відкрито, що для парафіян стало скандалом. Отож донесли послужливі віряни «куда нада», і певного дня опинився цей священик перед очима єпископа. Ординарій висварив його, суворо докорив і виголосив грізне напучування. Коли він закінчив, винуватий відізвався так: «Ваша Екселенціє, я завжди вважав, що краще розмовляти з гарною жінкою і думати при цьому про Господа Бога, аніж молитися до Бога і думати про гарну жінку».

Ідеться про те, щоби людина сама себе не виставляла на випробування своєю пожадливістю. Коли ми піддаємося спокусі, то йдемо за тим, що нам видається добрим, однак не є таким. Сатана, аби здобути людину, послуговується брехнею. Він спокушає нас щастям, але воно позірне, хвилинне, минуще. За св. Августином, найгрізнішою зі спокус є помста. Піти за нею означає заперечити слова, сказані в Молитві Господній: «І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Якщо ми пробачили, то не можемо мститися. Якщо ми мстимося, це означає, що ми не пробачили і не можемо очікувати на прощення Бога.

Прохання «і не введи нас у спокусу» не тільки нагадує нам самим, що ми живемо у світі, повному духовних загроз; над усе воно є нашим волання до Бога про допомогу. Недаремно Ісус у Гетсиманії закликав своїх учнів: «Чувайте і молиться, аби не підпасти спокусі». В молитві «Отче наш» ми просимо Бога підтримати нас у найкритичніші моменти нашого земного паломництва віри. Учитель із Назарета розумів прерізні загрози, якщо, перш ніж відійти, молився до Небесного Отця: «Не прошу, щоб Ти забрав їх зі світу, але щоби вберіг від злого» (Йн 17, 15).

Помолімося зі св. Августином, єпископом Гіппони, який звертався до Бога такими словами:

Господи, Ти — добро і солодкість.
Прояви їх до мене, терплячи мою слабкість.
То через неї, через слабкість, я падаю,
коли мої думки так часто віддаляю від Тебе.
Але Ти мене підтримаєш,
я не боюся впасти.
Спираючись на Тебе, я зміцнююся.
Знаю, я все ще слабкий і хиткий,
але змилуйся надо мною,
бо Ти повний солодкості й чулості,
а Твоє милосердя не має меж
для всіх, які до Тебе взивають.

Анджей Напюрковскі OSPPE, deon.pl