Називати речі своїми іменами

Роздуми над Словом Божим на понеділок ХХХІІ звичайного тижня, рік ІІ

«Неможливо, щоби спокуси не прийшли». Звідки тоді з’являється теологія «безпроблемного християнства», в якій говориться, що головне — прийти до Бога, а там усі проблеми зникнуть самі собою? Хоч би як наївно це звучало, але ми хочемо так думати, бути прихильником легких рішень. Ісус відкидає цю ілюзію, щоб учні жили реальністю. А в реальності «неможливо, щоби спокуси не прийшли».

Чи провокують Вас ці Ісусові слова готуватися до спокус? Уявімо, що наше серце — це фортеця.  Оскільки прийде ворог, мені треба укріпити свої стіни, ворота, наточити мечі, вигострити стріли, приготувати смолоскипи та людей, натягати до башт каміння — приготуватися відбивати атаки. Чи робимо ми це? Ні, удаємо ніби проблеми, спокуси, гріхи наскочили на нас неочікувано. І наша фортеця знову і знову капітулює перед гріхом.

«Жорновний камінь».

Жахливо. Невже Господь такий кровожерний і вибагливий у катуваннях?  Ні — цими словами Ісус ілюструє наслідки для того, хто спокушує. Він фактично обирає собі долю утопленика, самогубці. Ми можемо стати причиною спокуси для когось, але чи усвідомлювали ми, що в цей момент ми губимо себе?

Млинове жорно не існує саме по собі, а завжди передбачає також пшеницю яку він меле. Пшениця є образом Божого Слова, а жорна — роздумами, які перемелюють ціле зерно в муку. Якщо користуватися аналогією й образом, можемо зробити два висновки:

1. Боже Слово буде нас судити за гріх осудження, спокушення.
2. Читання, ба навіть роздуми над Святим Письмом (жорна), можуть принести нам як добро, життя, так і зло — смерть.

«Зважайте на себе!» в оригіналі дослівно перекладається як «утримуйте»: ніби нам потрібно встановити контроль, пропускний пункт, де думку, яка виринає в нашому серці, ми дбайливо перевірили б перед тим, як випустити у світ через свої вуста.

Це «зважайте» також вказує на увагу, скеровану передусім на себе. Після цих слів ідеться про гріх проти нас. Ніби небезпека іде ззовні, але Ісус просить пильнувати небезпеку, яка іде із середини.

«Коли згрішить…» — мені здається, ми звикли не називати образи. І прощати воліємо зі словами: «Нічого, нічого», «не страшно». Ми радше хочемо виправдати чи вибілити кривдника або змовчати, і на цій підставі помиритися чи затаїти «зуб». Не так пропонує Ісус. Прощення починається з визнання того, що проти мене хтось згрішив. Гріх — це абсолютна категорична іпостась зла. Тобто ми повинні визнати зло злом, а не забути чи замилити цю правду. І на цій підставі простити.

Таке визнання допомагає покривдженому, бо визнання це завжди прощення, але також і кривднику, бо він дізнається, що згрішив і зможе каятися. Не сказати йому означає не дати можливості каяття, залишити з тим, що гріх це смерть, а не «нічого страшного».