Минулого місяця Папа Лев XIV прийняв у Ватикані голову Англіканської спільноти вельмишановну пані «архієпископесу» Сару Елізабет Маллаллі — першу жінку на цій посаді, яка також є прихильницею права на аборт і виступає за церковне благословення одностатевих пар.
Обрання Сари Маллаллі у 2025 році вже викликало суперечки всередині Англіканської Церкви, а переважна більшість африканських та азіатських громад (понад 60% англіканців світу) розірвала з нею сопричастя і створила окрему Співдружність Англіканських Церков, незалежну від Кентерберійського престолу. Як до такого дійшло, що одна з традиційних християнських конфесій скотилась у прірву лібералізму, і яку науку з цього варто винести нам, католикам?
Відразу хочу зазначити, що, згідно з буллою Лева XIII «Apostolicae сurae» від 1896 року, «висвячення, здійснені в англіканському обряді, були і є повністю недійсними». Це вчення підтвердили всі наступні понтифіки, зокрема Бенедикт XVI в Апостольській конституції «Anglicanorum сoetibus» (2009). Колишні англіканські клірики мають бути наново висвячені у Католицькій Церкві, якщо прагнуть виконувати священницьке служіння. Застосовуючи у цій статті щодо англіканського духовенства терміни «диякон», «священник» чи «єпископ», я використовую їхню власну загальноприйнятну термінологію, а не констатую факту дійсного апостольського наступництва. Хоча і тут є великий ризик плутанини. За аналогією, це можна порівняти з біологічними жінками чи чоловіками, які представляються іншими гендерними ідентичностями і вимагають, щоб увесь світ їх так сприймав, хоча об’єктивно це не так. Тому, на мою думку, в міжконфесійних контактах слід ставити пріоритет теологічної істини вище за екуменічну дипломатію, щоби чітко відрізняти дійсне сакраментальне священство та апостольську спадкоємність від формального, лише за назвою.
На початку були… презервативи
Ще на шостій Ламбертській конференції 1920 року (регулярні зустрічі англіканських єпископів, які відбуваються кожні 10 років і мають рекомендаційний характер) було постановлено виступити «проти використання неприродних засобів для уникнення зачаття, маючи на увазі важливі загрози — фізіологічні, моральні та релігійні, які є їхніми наслідками, а також того зла, на яке наражає людство поширення цієї практики», водночас нагадуючи, що найперша мета шлюбу — підтримання людського роду «через дар дітей».
Однак уже на наступній, сьомій конференції було зроблено деякі винятки з цього правила. Так, підкреслюючи вагу батьківства як «слави подружнього життя» 193 голосами проти 67, було ухвалено таке:
«Коли є виразне відчуття морального зобов’язання до обмеження або уникнення батьківства, вибір методів має бути заснований на християнських засадах. Перша і очевидна — це утримання від зближення (так довго, як це буде необхідно) у силі Святого Духа. Однак, якщо є чіткі моральні зобов’язання щодо уникнення або обмеження батьківства, а водночас істотні моральні чинники, які виключають повне сексуальне утримання, то Конференція виражає згоду на застосування інших методів, з умовою зберігання тих самих християнських засад».
Варто зазначити, що англіканські єпископи категорично засудили використання будь-якої форми контролю народжуваності з причин егоїзму, прагнення до багатства чи звичайного комфорту. Проте залишається фактом, що Англіканська Церква — перша у світі християнська конфесія, яка офіційно (і лише у деяких душпастирських винятках) дозволила використання контрацепції у подружжі. У тогочасних дискусіях зазначалося, що серед умов може бути загроза під час вагітності для життя і здоров’я жінки. Також якщо народження чергової дитини перешкоджає нормальному виконанню материнських обов’язків щодо родини або прирікає жінку до життя у стражданнях. І хоча пріоритетним варіантом було статеве утримання — інші опції після іспиту сумління в Божому світлі, розважливого та обережного розпізнання і компетентної, духовної та медичної консультації, теж були допустимими.
Навіть тодішні прихильники зміни вчення серед англіканських богословів вважали, що ці винятки були повним відходом від традиції, хоч і вмотивовані прогресом у гуманітарних науках, зокрема психології, адже постанови 1920 року були занадто «вузькими» для віруючих і не враховували всіх життєвих реалій.
У своєму відомому тексті проти контрацепції Оксфордський єпископ Чарльз Гор застерігав, що винятки можуть створити ситуацію подвійного стандарту: одного для досконалого (монастирського) життя, а іншого (нижчого) стандарту — для чоловіків та жінок, які живуть у світі. Адже «…ніщо не може так суперечити вченню Христа, ніж думка про два еталони — одного, яким захоплюються, та іншого, який терплять».
І хоча спочатку єпископи говорили лише про крайні винятки, — вже під час дев’ятої за рахунком Ламбертської конференції 1958 року користування контрацептивами залишено на розгляд сумління кожної подружньої пари «таким чином, як це буде прийнятне для чоловіка та дружини» (п.115).
1968 року єпископи, зібрані на наступній Ламбертській конференції, розглянули енцикліку Павла VI «Humanae vitae». Вони не погодилися, що штучна контрацепція, окрім утримання та природних методів планування сім’ї, суперечить Божій волі. На сьогодні Англіканська Церква не ставить жодних обмежень для використання будь-яких видів контрацептивів. Та й узагалі ця тема не з’являється у публічному релігійному дискурсі — адже те, що колись було винятком, стало загальноприйнятою нормою. Навпаки, 1992 року Генеральний Синод ухвалив рішення розглянути, який внесок це може зробити у сприяння стабілізації населення світу, щоб люди могли жити у стійкій гармонії з рештою природного порядку та процвітати без потреб. Кажучи відвертіше — як контролювати і зменшувати населення Землі. Й хоча раніше всі християни були одностайні щодо негативного ставлення до контрацепції в усіх випадках, то тепер єдиною Церквою, яка дотримується цього вчення, є Католицька.
Причастя для розлучених у нових зв’язках — лише у певних винятках
Англіканська Церква виникла через бажання англійського монарха Генріха VIII розлучитися зі своєю законною дружиною Катериною Арагонською та укласти шлюб із коханкою Анною Болейн. Для англіканських богословів і єпископів йшлося скоріше про визнання першого шлюбу недійсним. Це мотивували тим, що першим чоловіком Катерини був рідний брат Генріха — Артур, який помер 1502 року. Після цього вона вдруге вийшла заміж, і вже від Генріха народила дочку, Марію Тюдор. Проте Катерина так і не подарувала королю бажаного сина — спадкоємця трону. Діставши відмову Рима, який не знайшов підстав для визнання шлюбу недійсним, король проголосив Церкву Англії незалежною, а себе — її єдиним главою. Попри таку історію виникнення, англіканське духовенство довгий час дуже негативно ставилося до розлучень, підтверджуючи апостольський принцип нерозривності християнського подружжя.
Проте вже на згаданій сьомій конференції в Ламберті 1930 року було висунуто тезу допущення до Причастя окремих розлучених, які вступили в нові цивільні зв’язки. Йшлося про випадки, коли чоловік чи жінка, які не було винуватцями розпаду подружжя, вступають у новий законний шлюб і прагнуть приймати Святе Причастя. Єпископи на конференції вирішили передати цю справу на індивідуальний розгляд місцевого єпископа зі збереженням провінційних правил (п.11) задля духовного блага віруючих та уникаючи скандалу і згіршення спільноти (п.9, Ламберт 1948). Проте тоді, як і на засіданнях 1938 та 1948 років, залишалася в силі заборона церковного вінчання розлученого чоловіка чи жінки, якщо законна «половина» була ще жива. Так, у 1957 р. англіканські єпископи в Акті Кентерберійської провінції ще раз ствердили, що з «Божої волі, шлюб за своїм істинним принципом є особистим союзом… нерозривним, за винятком смерті… і, як наслідок, повторний шлюб після розлучення протягом життя колишнього подруга є завжди відходом від принципів дійсного шлюбу, а тому вінчання не може надаватися людям у таких ситуаціях». Але вже на червневому Синоді 1981 року єпископи постановили: попри те, що шлюб завжди має пожиттєві обов’язки, — з міркувань пастирської турботи, можна оцінити обставини, в яких розлучений може мати вінчання у Церкві за життя колишнього партнера. Для розлучених у громадянських зв’язках у 1985 році запровадили спеціальну літургійну молитву благословення стосунків.
Подальша лібералізація вчення відбулась у 2002 році, коли вийшов документ «Шлюб у церкві після розлучення». У ньому було сказано: хоча, згідно з англіканською доктриною, «шлюб — це урочистий, публічний та пожиттєвий союз чоловіка й жінки», однак треба визнати, що, на жаль, деякі шлюби зазнають невдачі, і що Церква, турбуючись про пари у таких ситуаціях, в обмежених обставинах дозволяє церковне вінчання розлученому за життя колишнього чоловіка чи жінки. Питання урочистого характеру вінчання у храмі чи каплиці має бути прерогативою особистого розпізнання священника. Заборона має стосуватися лише тих осіб, які стали причиною краху першого подружжя. Проте навіть у цих випадках останнє слово залишається за церковним служителем.
Того ж року було скасовано заборони Йоркського та Кентерберійського синодів щодо використання звичайного літургійного обряду шлюбу для таких випадків. Щодо рукоположення священників, одружених із розлученими, то воно досі заборонене. Хоча служитель Англіканської Церкви може вже після висвячення розлучитися і вступити у повторний шлюб або одружитися з розлученою особою, — але тільки з дозволу місцевого єпископа або навіть архієпископа Кентеберійського.
Нині всередині Англіканської Церкви активно ведуться дискусії щодо зрівняння одностатевих відносин із подружжям та їхнього вінчання у Церкві. А в документі «Чоловіки та жінки, які перебувають у шлюбі» (2013) згадується, що «компроміси були прийняті особливо щодо екзогамії та моногамії, але ці компроміси переважно обмежені». Можна перебільшити культурну відносність форм шлюбу. Існувало багато відмінностей, але вони навряд чи становлять суттєвий виклик цим структурним фундаментам (§19).
Як бачимо, ерозія церковного вчення розпочинається з незначних компромісів «із міркувань пастирської розсудливості».
«Церква з вірусом СНІДу»
Так охарактеризував Англіканську Церкву історик Пол Джонсон — адже ця Церква несе в собі «дуже заразливу єресь» ЛГБТ-ідеології.
Попри очікування, Синод Єпископальної Церкви у Ванкувері у 2019 році не змінив визначення подружжя як союзу чоловіка та жінки. Хоч за це виступала більшість у палаті духовних і мирян — забракло потрібних 2/3 голосів серед єпископів. Водночас було прийнято рекомендації, що кожна англіканська дієцезія сама визначатиме, чи вінчатиме гомосексуальні пари та чи визнаватиме їх подружжями.
1998 року 13 Ламберська конференція ухвалила резолюцію, відкидаючи гомосексуальну практику як не згідну з Біблією. Проте у багатьох національних англіканських Церквах гомосексуалізм уже тоді вважався нормою, а тепер відкриті геї в активних відносинах служать священниками і єпископами. Так, ще 2003 року англіканський єпископ Нью-Гемшира (США) Джин Робінсон, який 14 років перед тим покинув дружину і двох доньок, одружився зі своїм партнером. Хоча, на його думку, гомосексуалізм суперечить Біблії і Традиції Церкви, сам він продовжує перебувати в гомосексуальних відносинах і нести служіння єпископа.
Це викликало протест багатьох консервативних англіканських єпископів Третього світу, які бойкотували конференцію в Ламберті 2008 р. і взяли участь в альтернативному з’їзді «Глобальної англіканської конференції для майбутнього» у Єрусалимі, яка відтоді проводиться регулярно і об’єднує консервативних англіканських єпископів.
На думку колишнього очільника Англіканської Церкви Джастіна Велбі, легалізація гомосексуальних шлюбів неможлива, бо це наражає на переслідування одновірців в Африці. Хоча, як повідомляє BBC, вже в 2009 році чимало священнослужителів неофіційно вінчали геїв та лесбійок. Що говорити про «вінчання» мирян, якщо навіть всупереч заборонам англійський канонік Джеремі Перембтон 2014 року одружився зі своїм партнером.
Палата єпископів Синоду Церкви Англії тепер уже дозволила гомосексуальним чоловікам у тривалих одностатевих відносинах бути висвяченими на священників та єпископів. У 2016 році вперше у Великій Британії був консекрований на єпископа відкритий гей, який перебував у цивільному зв’язку, — Ніколас Чемберлен.
9 лютого 2023 року Генеральний синод Англіканської Церкви — який є її вищим законодавчим органом — більшістю голосів проголосував, що одностатеві пари можуть «приходити до церкви після цивільного шлюбу або цивільного партнерства, щоб подякувати, присвятити свої стосунки Богові та отримати Боже благословення». Члени Синоду перепросили за «жаль і покаяння» щодо нездатності Церкви вітати ЛГБТКІ+ людей та за шкоду, якої ті зазнали і продовжують зазнавати в англіканських церквах. Архієпископ Джастін Велбі та архієпископ Йоркський Стівен Коттрелл заявили: «Нам довелося пройти довгий шлях, щоб дійти до цього моменту. Вперше Церква Англії публічно, беззастережно й радісно вітатиме одностатеві пари в церкві». Тогочасна єпископеса Лондона, а цього року Кентерберійська архієпископеса Сара Маллаллі, яка очолювала робочу групу, сказала: «Це момент надії для Церкви. Я знаю, що запропонований нами шлях уперед — недостатній для багатьох, але занадто широкий для інших. Я молюся, щоб те, що було домовлено сьогодні, стало кроком вперед для всіх нас у Церкві, включаючи ЛГБТКІ+, оскільки ми залишаємося відданими спільній праці». Водночас Синод підтримує «рішення Колегії та Палати єпископів не пропонувати жодних змін до доктрини шлюбу, а також їхній намір, щоб остаточна версія ‘Молитов любові й віри’ не суперечила доктрині Англіканської Церкви або не свідчила про відхилення від неї».
На тлі консервативного спротиву глобальної Англіканської спільноти і ризику розколу 16 жовтня 2025 року єпископи Англії призупинили заплановане випробування окремих служб благословення для одностатевих пар, наголосивши на необхідності ширшого схвалення з боку керівного органу Церкви. Хоча благословення пар однієї статі все ще можуть відбуватися під час звичайних служб, — окремі церемонії, які нагадували б весілля, відкладено, щоб запобігти подальшим розбіжностям. Плани дозволити духовенству укладати одностатеві цивільні шлюби також було скасовано через юридичні ускладнення. Ієрархи заявили, що богослужіння не повинні бути дозволені навіть у пробній формі, якщо не буде переписано канонічне право. Однак для цього потрібна більшість у дві третини голосів у трьох палатах синоду — що малоймовірне за його нинішнього складу.
На сьогодні Церква Англії визнає подружжям зв’язки осіб, де один із них під час шлюбу або на момент вінчання здійснив «гендерний перехід», за умови, що ці партнери на вигляд є різностатевими. Також підготовлено літургійні обряди для трансгендерних осіб, що враховуватимуть сучасні досягнення у галузі психіатрії та медицини та суспільну реальність, яку варто прийняти. Додатково у 2017 р. засудили терапію гомосексуальних і трансгендерних осіб, яка має на меті повернути їх до гетеросексуального стилю життя.
Проте Церква Уельсу, яка є окремою церковною провінцією, зайняла більш прогресивні позиції. 16 квітня 2026 року її синод офіційно затвердив постійний чин благословення ЛГБТ-пар, що перебувають у цивільному шлюбі або партнерстві. Доти ця практика була експериментальною. Обряд дозволяє лише благословення вже наявних одностатевих шлюбів або цивільних партнерств, але не дає права священнослужителям здійснювати самі весільні церемонії. Втім, уже наступного року готуються нові пропозиції, які можуть дозволити подальші ліберальні зміни. Варто пам’ятати, що з липня 2025 року Церкву Уельсу вперше очолила жінка — Черрі Елізабет Ванн, яка є відкритою лесбіянкою та проживає у цивільному союзі зі своєю партнеркою Венді. Для священнослужителів Церкви Уельсу немає заборони на цивільні одностатеві партнерства. У своїй першій промові Черрі Ванн заявила, що «проблеми, порушені впродовж останніх шести місяців, будуть належним чином вирішені». З 2021 року вона є покровителькою мережі «Open Table Network» — міжконфесійної християнської спільноти для ЛГБТ та їхніх прихильників.
А все розпочиналося з невинного заклику поважати гомосексуальних осіб та їхній стиль життя. Мовляв, вони також є охрещеними, повноцінними членами Церкви, і такими їх любить Бог. Хоча ще на Ламбертській конференції 1998 року єпископи окреслили гомосексуальні акти як не згідні з Писанням, а сексуальна стриманість була правильним вибором для тих, хто не був покликані до шлюбу, У відповідь на це ліберальні англіканські єпископи зібралися в Кембриджі, де закликали уникати зневаги й насильства щодо гомосексуалістів, закликали ставитися до них із пошаною, адже всі люди створені рівними в Божих очах. На черговому Ламбертському засіданні у 2008 році англіканські ієрархи закликали «навчитися слухати осіб із нетрадиційною орієнтацією» — адже «Святий Дух діє так само, як і в апостольський період, але по-новому».
Процес нормалізації гомосексуалізму у християнських спільнотах Заходу розпочинався зі зміни ментальності, який завжди вів до трансформації церковної практики та вчення. Подальша легалізація одностатевих відносин відбувається своєрідним синодальним шляхом, що передбачає такі етапи:
1.Спільне вивчення предмета, одне одного, Бога та нашого покликання як Церкви (з квітня 2022 року).
2.Слухання того, що випливає з нашого спільного навчання про ідентичність, сексуальність, стосунки та шлюб, а також про наше спільне життя як церковних громад та як національної Церкви (з вересня 2022 року)
3.Розпізнавання того, що Святий Дух говорить Церкві сьогодні (з грудня 2022 року).
4.Вирішення питання про те, як розпізнавання перетворити на шлях розвитку Церкви (з лютого 2023 року). Впровадження шляхів подальшої роботи, узгоджених єпископами та Генеральним синодом.
Хоча англіканська спільнота ще визначає шлюб як союз чоловіка й жінки, — це лише формальність, адже гомосексуальні відносини не лише перестали бути гріховними й неморальними, а отримали церковне визнання і благословення.
Жіноче священство: від дияконис до єпископес
У 2025 році, вперше за історію Англійської Церкви, Кентерберійським архієпископом стала жінка — вже згадана 63‑річна Сара Малаллі. До речі, вона також стала першою жінкою в Англіканській Церкві, яка рукоположила двох дияконис, Лейзу Макговерн та Шейлу Вокер, на жінок-священників.
Вже нині близько третини всіх священнослужителів у Церкві Англії — це жінки. При тому що перші англіканські жіночі ординування відбулися 1994 року, — 2012 року Генеральний синод Англіканської Церкви проголосував проти рукоположення жінок на єпископів, а 2014 року дозволив. А вже між 2014 і 2018 роками майже половина нових призначень на єпископів в Англіканській Церкві на Британських островах — жінки.
У 2019 році Анджела Бернес-Уолсон була обрана першою чорношкірою єпископесою в Англії. Вперше про розширення ролі жінок заговорили на Конференції в Ламберті 1920 року. Там пропонувалося затвердити функції жінок-співпрацівниць (women workers) та умови їхньої зайнятості. І хоча жінок-дияконис призначали ще з 1862 року, жодна Ламбертська конференція не згадувала про офіційне визнання їхнього служіння, а жіночий дияконат відрізнявся від чоловічого (диякониси мали дбати тільки про духовну чи матеріальну допомогу жінкам, без служіння під час звершення Євхаристії). Запроваджуючи це, англіканські ієрархи завжди уточнювали, що це єдина форма жіночого служіння, яка має апостольське походження. Перше рукоположення диякониси Флоренс Лі Тим у священники відбулося Гонконзі 1944 року на пропозицію Південно-Китайської дієцезії Англіканської Церкви і мотивувалося нестачею священників у повоєнний період, для місійної діяльності, та мало експериментальний характер. Проте Ламбертська конференція 1948 засудила це рішення як суперечливе Писанню та церковній традиції, що може негативно вплинути на відносини між різними національними англіканськими спільнотами.
Але вже на зібранні єпископів 1968 року відбувся революційний прорив, і голосуванням 221 «за» при 183 «проти» жіночий дияконат був повністю зрівняний у правах та обов’язках із чоловічим . В той же час пунктом 32 рекомендувалося тим провінціям, де ще немає інституційного жіночого дияконату, залучати жінок до служіння проповіді, хрещення, на літургії та в допомозі у роздаванні Святого Причастя. Вже через 10 років рішення про визнання жінок повноцінними дияконами ставало обов’язковим для всіх членів Англіканської Спільноти, які були зобов’язані провести відповідні літургійні та формальні зміни для подальшого запровадження жіночого дияконату (варто уточнити, не дияконис). А рішення про те, що жінки можуть в Англіканській Церкві ставати єпископами, Синод під проводом Роуена Вільямса ухвалив в Йорку у 2010 році.
В період із 1968 по 1978 деякі Церкви — члени Англіканської Спільноти (США, Гонконгу) — вже запровадили жіноче священство і тривало обговорення дозволу на служіння рукоположених священниць у провінціях, де це ще не було дозволено. Умовою була пастирська необхідність при відсутності священників та згода місцевого єпископа. У 1978 році було формально дозволено місцевим провінціям висвячувати жінок на єпископів, хоч це й викликало значні дискусії, адже єпископи були символом англіканської єдності. На конференції 1988 року це рішення фактично вже було остаточно затверджено, і обговорювалося лише, що робити з незгодними з цими нововведеннями національними Церквами. Їм рекомендувалося поважати рішення інших провінцій і зберігати єдність всередині Англіканської Спільноти.
Піонером у справі жіночої ординації на єпископів була Єпископальна Церква США. Саме там 24 вересня 1988 року була обрана та висвячена 11 лютого 1989 року на єпископа Барбара Гарріс, яка стала єпископесою-суфраганкою дієцезії Массачусетс. На згадку про цю подію 11 лютого щороку відзначається у літургійному календарі Єпископальної Церкви. Варто зазначити, що з 2009 по 2015 р. на чолі Єпископальної Американської Церкви, яка входить до Англіканської Спільноти Церков, стояла Кетрін Джеффертс Шорі, яка благословляла одностатеві пари, аборти і контроль народжуваності. За її каденції з канонів Єпископальної Церкви було вилучено визначення шлюбу як союзу чоловіка й жінки, а сам обряд вінчання відтоді має два варіанти: для різностатевих і одностатевих пар.
Проте навіть у цьому питанні у світовій Англіканській спільноті панує «хвора децентралізація». Одні провінції дозволяють рукоположення жінок в усі три ступені: диякона, пресвітера та єпископа. Інші натомість висвячують жінок на дияконів та священників, але не на єпископів; а ще деякі — лише на дияконів. Не говорячи про те, що існують окремі англіканські громади, де ординація зарезервована виключно для чоловіків.
Приклад Англіканської церкви доводить, що її лібералізація відбувалася малими кроками за мовчазної згоди більшості ортодоксальних і консервативних єпископів і мирян, які вважали, що зміни не були аж такими суттєвими, і їх самих не стосуватимуться. Як бачимо, винятки ставали нормою — і врешті-решт обов’язковим правилом для всієї спільноти. Кожна нова ліберальна інновація прокладала шлях до ще більш радикальної зміни християнського морального вчення, аж поки від нього не залишилася тільки назва. Ліберальні зміни не принесли в Англіканську Церкву весну, навпаки: вона з кожним роком дедалі більше втрачає вірних і вже постає питання про її цілковите зникнення в Туманному Альбіоні. За словами Генерального секретаря Синоду Англії Вільяма Наї: головним завданням для них є просто «протриматися у перспективі декількох років». У всій Англії на недільні богослужіння станом на 2024 приходять близько 685 тис. осіб (на 32% менше, ніж 10 років тому). Постійно скорочується кількість шлюбів, хрещень і похоронів (останніх зменшилося на 39% з 2009 по 2019 р).
Схоже, нам, католикам, є чого повчитись на прикладі англіканських християн і розпізнати «диявола в дрібницях», який розпочинає руйнувати моральне і сакраментальне вчення з невинних та необов’язкових на початку компромісів.
фінансово.
Щиро дякуємо!
