Очищення — прощення
Християнство — релігія прощення: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». У богомільному християнському середовищі часто можна почути розмови про прощення: я прощаю комусь якийсь гріх, поповнений щодо мене. Тільки що означають наші розмови про прощення? Що я не буду робити вендету, мститися. Але чи від такого прощення і таких балачок кривда й непрощення зникають із моєї душі та емоцій?
Чим більше хтось балакає, що він комусь щось прощає, тим більше в його душі непрощення та образ. Божі заповіді любові й прощення ми ставимо на один рівень із заповідями «Не вбий», «Не вкради» тощо. Тільки заповіді любові й прощення ми не можемо виконувати силою волі й щирим бажанням — як інші заповіді; вони перевищують людські здатності. Хоч би скільки я силкувався, ніякого прощення й любові я з себе не витисну, бо їх у мені немає. Здатність любити й прощати я можу отримати тільки від Бога.
Дорога очищення — це також отримання від Бога благодаті часткового прощення, залежно від інтенсивності очищення. На рівні внутрішніх відчуттів я відчуваю полегшення, звільнення, ніби в моєму серці було щось чуже, з чим я жив, не помічаючи цього, і тепер, коли звільнився від цього, то зрозумів. Це полегшення звільняє мене також від почуття якоїсь образи до когось. Отож мені вже не треба когось прощати, бо я вже не почуваюся скривдженим. Що глибше й інтенсивніше очищення, то більше кривд і кривдників зникають — випаровуються з моїх почуттів і розуму, як роса на сонці, при чому без будь-яких дій з мого боку. Воно виглядає як побічний ефект головної мети очищення.
Дорога очищення — це перший тиждень ігнатіянських духовних вправ. Про одну мету я вже писав: пізнання своєї гріховності, сходження в пекло. Це ніби негативна сторона медалі. Є й позитивна сторона. Друга мета — Бог витягує мене з пекла, досвід Божої любові й прощення. Вже досить добре описано досвід людей, які пережили клінічну смерть: входження в темний тунель, проходження, світло на виході, повернення до земного життя; але внутрішньо вони вже змінилися після такого досвіду. Це також і досвід першого тижня Духовних Вправ.
Коли починаю аналізувати цей досвід на інтелектуальному рівні, шукати причинно-наслідковий зв’язок, бо віра шукає зрозуміння, то зрозуміння — принаймні, часткове — приходить без великих зусиль. Причиною образи на когось є не його гріх, а мій гріх (говорю не про етику й мораль — гріх як αμαρτία, а щось набагато глибше, що можна пізнати й усвідомити лише великими внутрішніми зусиллями й Божою благодаттю: гріх як λογισμός: думка, роздумування, умовиведення, хоча сам грецький термін і його український переклад не виражають суті справи, вимагають пояснень, але ним позначають головні гріхи. До цього слід додати те, що св. Ігнатій Лойола називає невпорядкованими схильностями — las afecciones desordenadas, хоча і цей термін мало що говорить сам по собі й також вимагає пояснень. До цього також треба додати ще й психологію — всі мої психічні комплекси і вади. Усе це, зліплене докупи, вже дає якесь загальне поняття гріха в ігнатіянській духовності). Мій гріх породжує почуття кривди у якійсь ситуації. Що більше в мені гріха, то більше кривди я відчуватиму і то більше довкола мене буде кривдників. Отож, мені треба буде більше вправлятися у християнській цноті прощення.
Цей досвід перевертає християнський світогляд людей. Але в житті не все так просто. Переосмислити щось фундаментальне й поставити його з голови на ноги на підставі часткового досвіду, плоду своїх зусиль і Божої благодаті — це перший крок, а жити цим щодня — це шлях усього життя. Розумом розумію, що всі причини в мені, а серце й почуття не хочуть цього прийняти: вказують на інших людей, причину моїх бід, тому незадоволення, злість, непрощення, ненависть мене супроводжують постійно.
о. Олег Кривобочок, ТІ, Єзуїти в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
