На Тернопільщині, у центрі Гусятина, віряни власними силами відбудовують церкву св. Антонія з Падуї. Розташування храму визначило його непросту історію: упродовж чотирьох століть його то руйнували, то відбудовували; були і заборони, і заохочення.
Почалося все з генерала подільських земель Валентина-Олександра Калиновського. 1610 року він побудував дерев’яний храм і передав його бернардинам – одній із францисканських гілок. Брати відразу розпочали будівництво кам’яної церкви та двоповерхового монастиря. Під час козацької війни Хмельницького храм було зруйновано, а згодом йому довелося пережити численні навали татар і турецьке панування. Його було зведено наново 1728 року, потім він відійшов під правління Австро-Угорщини.
У радянські часи НКВС розстрілював людей у дворі храму та ховав у підвалах тіла закатованих. Пізніше в приміщенні церкви, перебудованому під склади, зберігали хімікати. На щастя, будівля збереглася, і своє нове життя вона отримала на порозі української незалежності. 1990 року храм св. Антонія з Падуї повернули Орденові Братів Менших і тут знову почали служити Літургію.
Реставрація храму починалася з практичних міркувань: треба було відремонтувати дах, який міг будь-якої миті завалитися. Парафіяни почали збір коштів і провели роботи. Ремонт даху викликав бажання повернути церкві славетний історичний вигляд – і так у травні 2014 року розпочався масштабний проект відбудови, що триває досі.
Гусятинська парафія прагне повернути храмові той вигляд, що можна побачити на віднайдених фотографіях 1925 року, коли той іще зберігав свою колишню красу. Минулого року відреставрували передній фронтон та бічні стіни, цього – центральний фронтон із баштою, а також зробили конструкцію даху, який от-от перекриватимуть. Іще рік піде на третій фронтон. Але реставрація торкнеться не лише зовнішніх стін храму – його відновлять також ізсередини. У єдиній уцілілій наві з-під відлущеного тиньку вже проступають розписи. Ними, напевно, був укритий весь храм. Також парафія має бажання відбудувати прилеглий до храму чернечий дім францисканців – напівзруйнований монастир, будівля якого досі належить державі.
До речі, щодо держави. Парафія зверталася по допомогу на місцевому рівні, однак безуспішно. З початком реставрації звертатися перестали, аби не привертати уваги: «Найкраще сприяння держави – це коли вона не перешкоджає». Храм – пам’ятка архітектури, і не раз виникало побоювання, що влада може заблокувати роботи, навіть попри те, що до втручання вірян «пам’ятка» перебувала в аварійному стані.
Фінансування як такого спільнота не має. Реставрація відбувається завдяки пожертвам благодійних організацій та людській допомозі. Адже доброчинці – не лише парафіяни: кошти збирали по всьому місту, пожертви надходили з України та з-за кордону. Небайдужа доля храму також греко-католицькій і протестантській громадам: пастор останньої й сам брав участь у ремонті.
Усе роблять своїми силами: волонтери допомагають, священики щодня йдуть до роботи, а настоятель керує процесом. Хто коли може, тоді й приходить. Коли, наприклад, відбувається фарбування, то долучаються дівчата і жінки, ба навіть діти. Настоятель храму о. Михайло Багінський переконаний, що таку старанність усієї спільноти сьогодні рідко де можна зустріти: «Праця якраз іде проти лінощів. Якщо робити старанно, усім серцем, тоді немає тих лінощів. А як немає лінощів, то немає і дурниць у голові, немає й криз. Це як організм: займається людина, то міцна, а перестає, то починає згасати. Перестане працювати, відійде від роботи – прийдуть лінощі».
Так в історії давнього гусятинського храму св. Антонія з Падуї починається новий етап. Пригадуєте, як в Олеся Гончара: «Мовчить собор… Все він бачив і бачить усе»? Він був дерев’яний і кам’яний, вражав бароковою пишнотою, довгий час стояв пусткою та перебував у руїні. Він занурювався в безжальні хвилі історії, щоби виринути оновленим і прекрасним. Його стіни пам’ятають шаблі та списи, бомби й кулі. У мирний час він зберігав у підземеллях останки видатних діячів міста, а у часи війни його підвали впокоїли тіла вірних і повстанців. Він чув безліч мов і бачив мільйон очей. Територія, на якій він розташований, звалася Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, СРСР і незалежною Україною. Проте насамперед храм завжди належав людям, а ще точніше – Богові. Стільки історичних перипетій відійшло в минуле, а церква стоїть, зберігаючи відгомін вічного життя.
Кирило Караченцев «Католицький Вісник» № 23/ 2015
Фото з ФБ-спільноти Римо-католицький костел св.Антонія. Потрібна допомога.
фінансово.
Щиро дякуємо!
