«Неука навчити» — другий з катехизмових учинків милосердя для душі. Ці воістину жест підтримки, жест милосердя, ласки; доброзичливий, який допомагає піднятися.
Я згадую моїх добродіїв та добродійок, які м’яко, сильно, доброзичливо й результативно навчали мене їсти ножем і виделкою, писати, плести, прати, читати Святе Письмо, інтерпретувати догмати, вирощувати цитрусові, мелісу і салат.
Більшість моїх умінь — це заслуга тих, хто мене успішно навчив, навіть якщо я потім навчалася далі сама. Хтось надихнув, показав, що можна; хтось мене заохотив, вказав, — хоча могли не витрачати на мене часу, здвигнути плечем і піти собі далі, або й висміяти мою нездатність. Список людей заслужених, бо вони повчали мене терпляче, — просто величезний.
Це великий подарунок: хтось присвячує мені час, який міг би використати для себе. Хтось не тільки помітив, чого мені бракує, але ще й мав охоту підвести мене, довчити, виправити, поліпшити моє становище, підтримати мене.
На додачу це повчання він дає мені милосердно, тобто так, щоб я була спроможна його прийняти, застосувати, визнати можливим, своїм власним, і опанувати це. У повчанні, таким чином, видно зусилля, ну а певно ще й досвід і вмілість, як допомогти, аби зміцнити, а не ослабити.
Успіх повчання буде помітний, коли прославиться не той, хто повчав, а я, досі безпорадна, а тепер — успішно навчена. Хтось допомагає мені здобути вміння, якого я не мала і яке стане моїм, — то я буду ним тішитися, то я буду у власних очах важливіша, мудріша й сильніша.
Слова у плідних повчаннях— не найважливіші. Святий Франциск казав, що брати можуть проповідувати також і словами. Власне, «також».
Хто були мої майстри повчання?
Моя бабця повчала рідко, а слухаючи її, людина, яку вона повчала, — розквітала.
Майстром повчання була також директор школи моїх дітей. Завжди елегантна й погідна, вона повчала всією собою, також і своїм способом слухати. Коли вона йшла коридором, перед нею летів ледь чутний шепіт: «Доброхна йде». Так її звали: добре ім’я. Більшість, хто це чув, спинялися, рефлекторно щось поправляли у своєму вигляді.
Майстром повчання є мій науковий керівник, який завжди з великою увагою та спокоєм слухає безладні презентації та доповіді студентів на магістерських семінарах. Він вимагав, аби на тему презентованого плану роботи висловлювалися спершу інші студенти. Одні вчилися повчати, інші — слухати. Сам професор говорив під кінець. Навіть якщо з початкового плану роботи не залишалося вже нічого, студент бачив нові можливості, мету своїх досліджень, і виходив із почуттям, що знає, що має зробити.
У цьому полягає суть милосердного повчання: повчений виходить зміцнений, підкріплений — йому поставлено вимоги і вказано, що він спроможний вийти їм назустріч. Його невмілість і слабкість зупиняються перед дверима, які повчання відчиняє, показуючи новий, цікавий простір. Майстри повчання манять за собою, надихають, внаслідок їхніх повчань слабкі та невмілі поволі починають пробувати, намагаються повірити, що вони теж можуть, ну а принаймні хочуть спробувати.
Чи радує нас перспектива зіткнення нашого невміння і чийогось повчання? Це можливе, так каже Ісус. Він запевняє, що прийде Утішитель, який нас усього навчить, невмілих поучить і потішить. А дехто вже тепер є Його посередниками і, потішаючи, милосердно навчають.
Моніка Валюсь, Deon.pl