Про Апостольське адміністрування раптово осиротілої Києво-Житомирської дієцезії, покликання й католицькі медіа, а також про непересічний візит ватиканського ієрарха в Україну — розмова з єпископом Віталієм Скомаровським.
Ми сиділи у кав’ярні ворзельської семінарії Пресвятого Серця Ісуса: «давній» католицький журналіст і «давній», колишній «наш» єпископ, у семінарії, ректором якої він був десять років (2002-2012).
— Отче єпископе, ми починаємо цю розмову за сумних обставин, на жаль. Але спогади про владику Петра Мальчука загалом дуже світлі й добрі. Яким його запам’ятали Ви, яким Ви його знали?
— Він був на два роки молодший за мене у семінарії. Ми, таким чином, три роки в Ризі навчалися разом. На останніх курсах у нас із ним була спільна духовна справа.
Я побував зі ще одним своїм однокурсником у Чехословаччині, й там ми побачили молодіжні групи, групи світських людей, які збиралися щотижня, роздумували над Словом Божим, ділилися цим Словом і молилися разом. Нам це дуже сподобалося. У ті роки ми дивилися на це широко розплющеними очима: як це так, оці світські люди живуть так побожно і духовно, аж нам теж так захотілося зробити! А ми були кліриками, наскільки пам’ятаю, вже четвертого курсу.
Отож, повернувшись до семінарії, ми спробували зробити таку групу. Вона збиралася в кочегарці. Запросили також і Петра, він туди приходив. Потім ми знайшли ще молитовну групу світських католиків у Ризі. Завдяки цьому та спільним знайомим ми досить близько подружилися, були духовно близькі у семінарії.
Потім, як я закінчив семінарію і став священиком, наші дороги трохи розійшлися, й ми зустрілися знову, аж коли я був у Житомирі, а він став Кустошем (і згодом Провінціалом) францисканців. У Римі ми зустрілися лише раз: коли я поїхав туди з єпископом Яном Пурвінським, ми разом жили в Антоніанумі, де він навчався. Також я їздив у Крим, коли він був Кустошем, провадив день зосередження для священиків. Тобто певний зв’язок між нами був, це досить близька мені людина і я його непогано знав.
Кажучи просто, отець Геркулян — чи отець Петро — чи архиєпископ Петро — був дуже теплим і радісним у стосунках із людьми, сонячним, із великим почуттям гумору, з ним ніколи не було нудно чи нецікаво. Він завжди був, як кажуть, позитивний.
Він був людиною, яка дуже любила Бога. Походив із традиційної католицької сім’ї. Причому не тільки вся його родина, там і все село було дуже віруюче. Разом зі своєю католицькою спільнотою він пережив складні радянські часи. У тому селі, Слободі Рашкові, не було священика. Там люди збиралися самі на богослужіння: оте «класичне» моління без священика за комуністичного режиму, коли на вівтар клали орнат, читали чин, дзвонили у дзвоники… Дуже сильна була католицька побожність у людей того села.
У 1970-х роках вони ризикнули збудувати собі каплицю. Вже майже довершили — самовільно, без жодного дозволу… А потім там нагнали міліції та війська, його закрили в школі разом з іншими дітьми, і на ранок від тієї каплиці навіть цеглини не лишилося — рівне поле…
Так, віра тих людей була дуже сильна, і в його сім’ї теж. У нього дуже побожна мама, сестра пішла в черниці, стала євхаристкою. Отож і він мав глибоку, успадковану віру.
А ще одна цікава риса — він любив свій Орден Братів Менших, дуже любив Франциска і францисканську духовність. Це було щось дуже йому близьке. А так не завжди буває! Людина може перебувати в ордені, якось «поділяти» його духовність, — а Петро її по‑справжньому любив. Його докторська праця, наприклад, була на тему історії францисканців у Бессарабії.
— Які справи Ви перейняли після нього, що він залишив по собі? Певно, є речі, які потребують тепер уже Вашого вирішення.
— Одна з останніх справ владики Петра — це каплиця у бібліотеці семінарії. Вона оформлена у тому самому стилі, що й храм св. Олександра, як можна побачити. А також дуже важливою справою я вважаю вже само по собі це місце, де він похований.
Коли померла с. Марта Рик, коли сестри почали шукати, де її поховати, — він вирішив, що її поховають у Ворзелі. Причому було невідомо, чи це буде проблемою, чи ні, — він просто так вирішив. Вона тут викладала, вона тут жила, була громадянкою України, і найкращим місцем для померлого викладача буде поховання при семінарії. І вона, полька за походженням, і він, родом із Молдови, були громадянами України. Новизною було те, що у Ворзельській семінарії взагалі не було місця для цвинтаря; але тепер добре, що він є. Він «на своєму місці». Можливо, на це рішення єпископа Петра вплинуло те, що у нас в Ризькій семінарії був свій цвинтар. Точніше, та семінарія стоїть на території старого цвинтаря, і ще невеличка частина його залишилася. Там, на тому старому цвинтарі, за наших часів знову почали ховати — викладачів, єпископів. І для нас, кліриків, це завжди було гарним місцем молитви. Ми молилися Розарій, ходили тими доріжками… Отаку само прекрасну ідею владиці Петру вдалося реалізувати тут.
Серед справ, які опинилися «в підвішеному стані», — наприклад, домалювання київського храму св. Олександра. Я цього проекту не бачив, він не потребує термінового вирішення, може почекати до призначення ординарія. Так само і щодо планів адміністративних змін — це вирішуватиме вже новий ординарій.
Нова каплиця у Ворзельській духовній семінарії.
У променях, що виходять від постаті Ісуса, вписано Його обітниці, дані Сестрі Фаустині.
— Якими саме є особливості Вашого нинішнього призначення? Адже існують дві форми Апостольського адміністрування.
—Я Апостольський адміністратор sede vacante. Завдання адміністратора цього рівня — це якомога краще зберегти наявну ситуацію, нічого радикально нового не починати, і нічого не руйнувати. На цей перехідний період, який (я сподіваюся) буде коротким, мене поставлено адміністратором, доки не прийде ординарій. Саме єпископ-ординарій буде тим, хто ухвалюватиме серйозні рішення. Натомість обов’язки адміністратора sede vacante — підтримувати діяльність дієцезії так, як вона звично функціонує. Тобто якщо є справи, які нагально потребують завершення, то вони будуть завершені; натомість нетермінові справи почекають.
В Україні вже були Апостольські адміністратори; однак їх призначали на постійній основі. Ці постійні адміністратори призначалися на певний час, до відповідного рішення Святого Престолу. Так було у випадку з єпископом Станіславом Широкорадюком, який був два роки адміністратором у Луцькій дієцезії, а водночас — єпископом-помічником у Києво-Житомирській дієцезії. Або, скажімо, кардинал Мар’ян Яворський, який був митрополитом Львівським і водночас Апостольським адміністратором Луцької дієцезії. Чи Апостольський нунцій, який колись був адміністратором Закарпаття.
Але це все були «перманентні» адміністратори, призначені на постійне служіння. Натомість нинішня ситуація Києво-Житомирської дієцезії — екстраординарна. Постійний адміністратор — це керівник, який дивиться у перспективу, планує та відповідає за «свою» територію. Натомість моє завдання — підтримати справи, як вони є, і передати їх наступникові. Я не знаю, як довго це триватиме. У нас це перший такий досвід, пов’язаний з передчасною втратою. Проте я сподіваюся на досить швидке вирішення ситуації, й під час візиту кардинала П’єтро Пароліна, коли він служив Месу в храмі св. Олександра, я звернувся до нього з проханням від імені дієцезії. Тому що це потреба не моя, а самої дієцезії: вона потребує батька! Тут треба «свого батька» — треба всім: священикам, мирянам, богопосвяченим. Отож я сподіваюся, що це швидко вирішиться.
— Хто і як це має визначити? Після смерті владики Петра говорилося, що комісія консульторів має вибрати Адміністратора… а як буде «вибрано» нового єпископа?
— Це вирішуватиме безпосередньо Папа. Так само як мене Адміністратором призначив безпосередньо Святіший Отець. Якби в дієцезії була рада консульторів, то вона би когось вибирала, згідно з канонічним правом… однак її не було. Тому це пряме призначення. І таким само буде наступне.
— А як Ви бачите своє виконання обов’язків «батька Луцької дієцезії», за Вашими власними словами, й адміністратора тут? Які справи у тій дієцезії, які її (та Ваші) досягнення?
— Буду виконувати пів-на-пів, це ж дві дієцезії. Одна і друга мені дорогі. Звісно, одна менша, друга більша, але це не становить вирішального фактору… Я намагатимуся ділити цей час так, щоб нікого не кривдити.
Луцька дієцезія видається мені найменшою — може, навіть за всіма параметрами. Зате вона така «домашня» (усміхається), дуже приємна. Чудові священики і прекрасні люди. Там у нас прекрасні міжконфесійні стосунки. Триває нормальне дієцезіальне життя… десь ремонтуються храми, десь будуються нові. Скажімо, ми розпочали будувати храм у Кузнєцовську. Новий храм буде консекрований у Нововолинську, ось уже в серпні. На початку червня ми разом з єпископом Станіславом поблагословили новий храм у нашому дієцезіальному осередку «Карітас-Спес» в Пульмо, на Шацьких озерах. Там прекрасний осередок над озером Світязь, розрахований на 50 дітей. І просто чудово, що там збудували храм Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії. Там є житловий корпус, їдальня, а тепер ще й храм — отож буде видно, що це церковний осередок.
Незабаром, 24 червня, я матиму свячення в Луцькій катедрі, висвячую одного диякона для нашої дієцезії. Натомість 25 червня будуть свячення у Житомирі: дієцезіальних висвячуватиме Апостольський нунцій, а монахів — єпископ Станіслав Широкорадюк.
У нашій Луцькій дієцезії діють різні спільноти — наприклад, неокатехуменат, Домашня Церква (до речі, вони активно розвиваються і, певно, з вересня в нас буде вже повноцінний район ДЦ у Рівному), молодіжна оаза, Легіон Марії також зараз добре розвивається, розширюється територіально, з Рівного та Луцька починають їздити в інші парафії.
— Домашня Церква залишається Вашою улюбленою спільнотою? Пам’ятаю, моє перше інтерв’ю з Вами було колись як із душпастирем ДЦ у Житомирі.
— Це одна зі спільнот, які діють у моїй дієцезії. Я піклуюся про всі спільноти. Наприклад, останній вікенд, який я мав у Луцькій дієцезії: в суботу зранку — річниця існування Легіону Марії, в Луцьку, в кафедральному храмі, урочиста Служба, а потім урочистий сніданок, гості, яких вони запрошували; потім у Рівному, разом із неокатехуменальною спільнотою, подяка за рік євангелізації; а наступного дня, в неділю, був День спільноти Домашньої Церкви у Маневичах. Було дуже весело, з танцями. Звісно, після Літургії (усміхається).
Я як єпископ намагаюся бути разом з усіма. Кожна спільнота — добра, і про кожну треба піклуватися. Завдання єпископа — бути для всіх.
— Ви намагаєтеся «бути з усіма». Як щодо Ваших обов’язків, окрім усього, ще й головування в Комісії з питань ЗМІ при Конференції єпископату? Чи добре працюють нині наявні католицькі ЗМІ в Україні? Чи щось змінилося?
— Я б назвав стан католицьких медій задовільним. Хто би цікавився нашою Церквою, він може знайти достатньо інформації в тих органах інформації, які зараз діють. Те ж саме CREDO — воно дуже популярне! Воно має свій стиль і «смак», його читають багато людей. Також у нас є Медіа-центр; Радіо Марія заповнює свою інформаційну нішу; телебачення, я чув, люди теж переглядають, коли, наприклад, бувають прямі трансляції з урочистостей. Також діють різні регіональні засоби масової інформації: скажімо, у Львові чи в Закарпатті.
Щодо можливостей розвитку, то зрозуміло, що має бути якийсь загальноукраїнський орган, який міг би представляти нашу Церкву, інформувати про те, що в ній відбувається. Такі намагання є, щоб створити цей орган, і почасти щось таке уже діє, наприклад, сайт Католицького медіа-центру, або той же CREDO. Але питання про центральні чи регіональні ЗМІ насправді майже не існує, бо цей же сайт CREDO, створений Кам’янець-Подільською дієцезією, — хіба він регіональний? Хіба пише тільки про те, що відбувається в одній дієцезії? Він заснований як регіональний, але охоплення інформації — повне, і поширення — загальнодоступне. Напевно це можна було би покращити; і я сподіваюся, що так буде.
Зараз дуже складно знати, якими мають бути форми інформаційного розвитку. Але це залежить від самих засобів масової інформації. Тому що справа не зводиться до того, що єпископ буде вказувати, як, у якій формі, яким накладом, і ще й фінансувати все. Може, так би було найспокійніше; але я не думаю, що це було би завданням Комісії з питань ЗМІ. Це завдання самих ЗМІ.
— Ми останнім часом були сильно заклопотані належним висвітленням візиту в Україну Держсекретаря Ватикану. З того, що він говорив до різних аудиторій — наприклад, до семінаристів, раз ми тут спілкуємося в семінарії, — що найбільше торкнулося Вас самого?
— Я не був із семінаристами у Львові, де до них промовляв кардинал Паролін. Думаю, що це були гарні слова, бо я слухав його проповідь у храмі св. Олександра, і мені сподобалося… А з розмов із семінаристами я почув, що їх зачепило те, як він сказав про «целібат, який має стати плідним». Переживання священицького целібату, тобто безженства, має бути таким, щоби стати «батьком для багатьох». Їх глибоко торкнула ця тема. Бо вона насправді важлива.
Натомість під час його перебування в Києві мене сильно вразила зустріч із потребуючими у парафії св. Олександра. Мене вразила дуже тепла атмосфера! Перед зустріччю я замислювався, як вона взагалі може виглядати. А було прекрасно! Зібралося дуже багато людей. Це ті бідні, якими займається брат Себастьян Янковський ОМІ. Він їх запросив, вони прийшли. Всі намагалися бути гарно вбраними, наскільки вони можуть собі це дозволити…
Я сидів посеред цих людей, сидів біля тих, по кому видно, що, певно, він має вищу освіту, просто життя не склалося… Це не просто «якесь там собі дно». Це люди, в яких отак склалася доля, що вони потребують допомоги. І добре, що в Церкві є той, у кого виходить ними займатися, як це прекрасно виходить у брата Себастьяна.
Були промови, представники бідних подарували кардиналові квіти, сказали гарну промову, потім був спільний обід, який кардинал поблагословив. Я вперше був на чомусь такому…
— На чомусь такому в сенсі «зустрічі з кардиналом» чи «обіду з бідними»?
— В сенсі «кардинала з бідними» (усміхається). Тому що з бідними я періодично зустрічався у сестер Матері Терези з Калькутти. Коли я ще був ректором, мене туди запрошували, і наші клірики туди їздили. Сестри не кожен день приймають бідних, але в дні прийому їм потрібно допомагати — не тільки столи розставляти, але й катехизу провести. Така була практика в семінаристів.
— На підсумок: яка Ваша оцінка, Ваше сприйняття Акції «Папа для України» та візиту кардинала Пароліна?
— Я радий, що це не піар-акція! Вона подібна до того, як Церква узагалі діє. Це повільна, але дуже надійна праця. І я бачу, що й ця акція такою буде.
Вона повільна, бо ці кошти ще тільки збираються, акумулюються. І слава Богу, нехай навіть про це забудуть! А Церква ці кошти, які зібрала, спокійно, аби жоден цент ніде не пропав, дасть тим, хто цього насправді потребує. Ажіотаж спаде, і можна буде реалізувати проекти, насправді потрібні людям. Мені це подобається. Можна було би це зробити «для публіки»: зібрати, привезти, пороздавати — і все щезло, нічого не залишилось.
А те, що вибрано саме такий шлях — глибокого вивчення проблеми, пошуку рішень, а лише потім реалізації, — це дуже добре. Зрозуміло, що воно потребуватиме часу. Зате воно буде корисним і надійним.
— Дякую за розмову!
фінансово.
Щиро дякуємо!
