Часто ми маємо справу з неоднозначною кривдою. Власне кажучи, кожна ситуація має різні аспекти, кілька площин, на яких вона розігрується.
Дуже часто стаються прості непорозуміння: хтось один пожартував, а хтось інший сприйняв це як образу. Бувають непорозуміння щодо самого сенсу слова. Я колись використав слово «наївний» стосовно особи, про яку питалися моєї думки. Саме по собі це слово морально нейтральне. Наївним може бути «святий», який, сприймаючи світ очима добра, не сподівається підступності. Може ним бути також і «малий хитрун», який у вдалому обмані вбачає своє щастя, не відаючи, що втрачає набагато більше, ніж отримує. Однак для тієї людини це було однозначно негативне слово, причому на моральній площині, тому вона почулася болісно зачепленою. Хто тут винен, а хто має рацію? Це дуже складно розпізнати. Поняття «провини» і «правоти» не належать до відповідної площини, аби зрозуміти цю ситуацію. Радше треба побачити драматичну зустріч двох людей із різним розумінням, різними асоціаціями та досвідом, із різним баченням світу, ситуацій та слів. Складно все розв’язати в категоріях справедливості чи навіть моральної провини. Тим не менше, постає рана, виникає біль. Тому потрібне прощення. Обоє людей можуть почутися скривдженими. Одна людина — бо, в її розумінні, її хтось морально зле оцінив. Друга — що її слово, по суті доброзичливе, було неправильно сприйняте, йому підсунуто фальшивий зміст, а може, й намір, а отже, також несправедливо осуджено.
Отож коли людина почувається скривдженою, вона мусить усвідомлювати, що це може бути саме така ситуація драматичного непорозуміння. Замикаючись в образі, вона не відкривається на правду ситуації. І вже принаймні через це її позиція — неправильна. Зауважмо зрештою, що досвід буття скривдженим найчастіше пов’язаний з лавиною звинувачень: «Як він так міг?», «Це негідне»… Скидається на те, що ця думка виказує в людині потребу мати моральну правоту. Інакше це було би тільки страждання і смуток нещастя. Думки, що виражають претензії, найчастіше обтяжують провиною іншого. Знаючи свою суб’єктивність, ми також знаємо, як часто, по суті справи, тут ідеться про самовиправдання — чи тільки у своїх думках, чи перед іншими, кому виражаємо свої думки. Тому саме по собі почуття скривдженості ще не говорить правди про кривду. Його потрібно об’єктивізувати, аби можна було говорити про реальну кривду. Таке спонтанне звинувачування когось перед іншими свідчить головно про потребу самоствердження.
А що ж коли йдеться про реальну кривду? В цьому разі ми повністю охоплюємо питання прощення. Коли слід простити? Скільки разів потрібно прощати? Якими є межі прощення? Чи аж сім разів? — запитує св. Петро. Він у цьому запитанні переступає вимогу прощати тричі, яку тоді радили найбільш милосердні рабини.
«Не кажу тобі, що сім, але сімдесят разів по сім», — відповідає Євангеліє (Мт 18, 22).
Однак не йдеться про підрахунки. Сім це число символічне, означає повноту — і вже в устах св. Павла воно має це значення. Якщо, однак, узяти його цінність, то вона така величезна, що її важко осягнути у звичайних стосунках між людьми. Ну хіба що при постійному невдалому спільному домашньому житті протягом довгих років. У повчанні, скерованому до Петра, Христос вказує на доконечність прощати завжди. Таким є сенс визначення «сімдесят по сім».
Ми повинні пам’ятати, що з нашого боку прощення комусь провини не є жестом милостивості людини досконалої щодо людини, яка впала. Господь Ісус показує істинність ситуації у притчі про немилосердного слугу. Той, засуджений відробляти борг, благав пана про змилування, але сам тряс як грушу такого самого співслугу, аби домогтися від нього повернення боргу (див. Мт 18, 23‑35).
Ця притча одразу ставить нас перед царем — найвищою владою на землі. У притчі це образ самого Бога, а загалом ця ситуація є розрахунками з Вседарителем. Борг у десять тисяч талантів — це величезні статки, неосяжні для уяви пересічної людини. Він свідчить водночас і про те, що боржник це людина високого рангу, щонайменше міністр або розпорядник котроїсь із провінцій. Тим не менше, він не може навіть подумати про повернення аж такої суми. Боржник, якого в цій ситуації засуджують на пожиттєве рабство (що, згідно з тодішніми звичаями, стосувалося також і його сім’ї), дістає прощення. Цар дозволяє себе впросити, дарує йому свободу і спокійне життя.
Натомість сто динаріїв — це була вартість кількамісячної праці некваліфікованого працівника, тобто сума достатньо велика для пересічної людини, але цілком можлива для повернення, тим більше коли боржником був королівський правитель. Однак кредитор не бажає дарувати боргу своєму боржникові і вкидає його до в’язниці.
Якщо підходити до цієї справи з погляду суто юридичного, то «немилостивий слуга» мав повне право вкинути свого співборжника до в’язниці. Він не порушив жодного припису суспільної справедливості таким кроком. Однак така поведінка свідчить про повне нерозуміння царського жесту милосердя. Йому самому «вдалося»: жест царя був для нього щасливим випадком, сприятливою долею. Проте царський боржник не сприйняв цього як жесту милосердя, з яким сам має поставитися до інших. У гордині свого серця він вважав себе тим, кому всі все винні, вважав, що має право цього вимагати й навіть вимусити силою. Він не розумів, що прощення боргу, який переростає його можливості, є даруванням життя, жестом, яким цар встановлює принципово нові стосунки з підданими, творить нову дійсність, нові підвалини життя. Слуга був до них запрошений! Цар із притчі вчинив зовсім інакше, ніж Йосиф Єгипетський, який за збіжжя викупив землі усіх селян Єгипту і зробив їх назавжди найманцями фараона (пор. Бут 47, 20-26). Цар із притчі залишив людині свободу. Ані вона сама, ані її майно не стають власністю царя: він надалі «вільний слуга», партнер у розмові з володарем. Це жест милосердя, а не економічна політика, що закладає нові зв’язки. «Слуго негідний… чи ж не належало і тобі змилуватися?» (Мт 18, 32нн). Зв’язки суто економічні, формальні тут не найважливіші. Це милосердна любов становить фундамент спільного життя. Хто цього не приймає, опиняється в лапах бездушного закону. Його не судять — то він сам звершує такий вибір: «Подібно вчинить і вам Отець мій небесний, якщо кожен з вас не пробачить із серця братові своєму» (Мт 18, 35).
Зауважмо, що в усьому цьому діалозі Ісуса з Петром та у притчі ніде й мови немає про те, хто там мав рацію, чия була слушність! Чимало людей саме в ім’я своїх рацій не прощають інших. Ця їхня умовна рація становить для них виправдання щодо вимоги прощати. Свої стосунки з іншою людиною вони ставлять у залежність від правди, тобто зрештою не від праведності. Тобто формально — з цілком благородних мотивів. Справедливість безсумнівно, це принципова християнська цінність. Тим не менше чиста справедливість, якщо не випливає з любові, стає несправедливістю. Неправедністю.
Йоан Павло ІІ пише про це в енцикліці «Dives in misericordia»:
«Досвід минулого та сучасності вказує на те, що самої справедливості замало, що — більше того — вона може призвести до заперечення і перекручення себе самої, якщо не допустити формування людського життя в різних його вимірах тієї глибшої моці, якою є любов» (12).
Коли ми говоримо про «рації» — думаємо про справедливість і правду по нашій стороні. Водночас ми відриваємо наш конфлікт від інших осіб і справ, а насамперед від стосунку до Бога. Притча про немилосердного слугу — типовий приклад такого ставлення справи вище людини.
Що каже Господь Ісус про таку ситуацію? Він нас одразу ставить перед Богом, нагадує нам про тягар нашої провини, який перевищує наші сили, і про велич незбагненного милосердя. Лише тоді можна говорити про повну правду, про рації та права. Чи ж я можу не пробачити, коли сам дістав таке прощення? Чи маю право відкинути прохання людини? Чи я маю рації в упертому впиранні, що це моє право, і бутті протиставленим до іншого?
Дуже промовистою є сцена суду над жінкою, «схопленою на перелюбі», що описана у восьмому розділі Євангелія від св. Йоана. Обвинувачі кажуть до Господа Ісуса: «Мойсей велів нам у Законі таких каменувати. А Ти що скажеш?» (Йн 8, 5).
Ісус не інтерпретує Закону Мойсеєвого, як це було у випадку з «розвідним листом», а нагадує обвинувачам про їхні власні гріхи: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине у неї камінь» (Йн 8, 7).
Ісус Христос вказує на нерозривний зв’язок, який існує поміж любов’ю до людей та любов’ю до Бога. У притчі про немилосердного слугу Він говорить про це «з негативного боку», вказуючи доконечність прощати інших, без чого немає й мови про отримання Божої любові, яка зрештою є найважливішою для людини.
Володимир Заторскі OSB, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
