«Не часто чую в церкві проповіді про “не кради”. Багато уваги приділяють іншим гріхам, а про цей не говорять», — каже в лютневому числі «Кани» відомий підприємець Ярослав Рущишин. Також побутує думка, шо в Україні «крадуть усі», внаслідок зіпсутої совком ментальності, що «все кругом колгоспне, все кругом моє». Тому редакція християнського журналу для родини «Кана» провідною темою свіжого номера обрала питання «Звідки взявся стереотип, що всі крадуть?».
Нелегально скачуємо фільм в інтернеті чи роздруковуємо на робочому принтері щось для власного використання. Виробляємо «неправильну» субсидію. Або «виносимо» з роботи ручку чи олівець. Крадемо? Чи радше «беремо собі»? Чому такі речі часто вважаються нормою в нашому суспільстві? На ці та інші непрості питання спробував дати відповіді в інтерв’ю для журналу менеджер із маркетингу і керівник проекту «Етика і технології» у Львівській бізнес-школі Володимир Хіцяк.
Він говорить, що, безперечно, крадуть не всі. І проблема є в необґрунтованих узагальненнях, бо на такому тлі можна себе трохи вивищити. «Звичка узагальнювати й породжує такі шаблони — всі крадуть, всі погані, всюди зрада. Що успішніша країна, що успішніше суспільство, то більше воно звертається до особистості і до конкретних випадків, а менше узагальнює», – стверджує Володимир.
Опитування низки підприємців та розмова із священиком о.Орестом Фрединою засвідчує, що насправді окремі люди, за «радянською» звичкою, охоче «виносять» щось із роботи, намагаються у будь-який спосіб ошукати свою власну державу, хоча б «зайцем» проїхавшись у громадському транспорті. Проте чітке встановлення правил і строгий контроль за їх дотриманням дає позитивний результат. Зрештою, саме такий метод працює у розвинених країнах, де є свідомість недоторканості приватної власності.
У «Кані» є постійна рубрика «На гостину до родини», коли журналіст із фотографом приходять додому до якоїсь сім’ї. Ідея проста – показати як живуть звичайні християнські сім’ї, бо таке «запізнання» робить нас однією спільнотою. Знайомство з Орестом та Марічкою Геваками і їхніми дітьми, у лютневому числі, здивує і надихне багатьох.
Обнадійливим можна назвати інтерв’ю із Ігорем Губілітом, який провадить туристичний бізнес, і доводить, що кропітка праця обов’язково дасть результат.
Матеріал про релігійну місію «Центр опіки сиріт» може стати добрим стимулом для потенційних волонтерів, котрі готові присвятити свій час і сили для допомоги дітям-сиротам.
З нового року «Кана» має нову рубрику про настільні ігри, яку веде відома українська письменниця Дзвінка Матіяш. Цього разу вона розповідає про шахи. Може колись і хтось із дітей наших читачів з такими ж сентиментами згадуватиме свої шахові партії із батьками.
Також в «Кані» є цікаві матеріали на культурну тематику, про виховання дітей та кулінарні поради.
Щодо питань придбання журналу – дивіться на сайті видавництва «Свічадо». Для онлайн-розмов «Кана» відкрита на своїй сторінці у Фейсбуці.
фінансово.
Щиро дякуємо!
