У Світлий вівторок, 18 квітня 2017 р., у Крихівцях, де діє монастир і парафія свв. Кирила і Методія (УГКЦ), відбулося свято — день подяки за зведення і освячення монастирського Центру св. Папи Йоана Павла ІІ.
Освячення, після Божественної Літургії, здійснив митрополит Івано-Франківський УГКЦ Володимир (Війтишин). Було чимало гостей, серед яких — мер міста й селищний голова. А покровитель Дому — св. Йоан Павло ІІ — є покровителем цієї чернечої спільноти, Згромадження Воплоченого Слова. Саме під час Його понтифікату згромадження було засноване, отож він став духовним Батьком цієї чернечої родини. Мощі святого папи (кров) уже декілька років вшановуються у крихівському храмі.
Дім при парафії — це оселя, призначена для проживання священика, який служить на цій парафії (плебанія). Зазвичай він стоїть біля храму і потрібен також для різних адміністративних та парафіяльних пастирських справ. При храмах, якими опікуються монахи, такі доми-монастирі називаються монастирськими домами.
Про потребу таких домів можна почути різне в розмовах між вірними та священиками. Один каже, що корисно, коли священик живе при парафії і завжди доступний для вірних; а інший — що краще покликати священика, коли є потреба (охрестити повінчати, поховати), і не думати про його утримання. Як священик, можу сказати, що парафія дуже потребує такого дому, і якщо парафіяни знають, що їхній священик проживає поруч, то вони зовсім по‑іншому ставляться і до особи, й до ролі священика. Він стає одним із них: з ними молиться, з ними святкує, з ними плаче.
Ми мали освячення парафіяльного дому — нашого монастирсько-парафіяльного центру. Він називається так, бо поєднує закриту частину, відведену для проживання монахів, так звану «клаузуру», і частину, призначену для проведення парафіяльних заходів. Отож я хотів би поділитися своїм досвідом і переживаннями, вважаючи, що це може стати корисним для багатьох парафій нашої Церкви. Розумію, що не всюди і не завжди такі ідеї можна втілити; проте думаю, що варто старатися, аби на парафіях такі доми були.
Для чого потрібний такий дім?
Це дім, де священик може проживати. Це правда, що сьогодні існує мобільний телефон і кожен священик є «завжди-доступним» у телефонному режимі; проте його фізична присутність і реальна доступність допомагає вірним мати особливе розуміння Церкви і священика. Окрім проживання священика чи його родини (у випадку одруженого священика), такий дім може послужити приміщенням для зустрічей різних парафіяльних спільнот, для приватних розмов, духовного керівництва чи реколекцій. Такий дім може послужити для зустрічей дітей і молоді на вихідні.
Нерідко через велику відстань до парафії священик фізично не може повністю віддатися парафіяльному служінню, а такий стан тягне різні перепони у розвитку парафіяльної спільноти.
Звідки такий дім мав би взятися у кожній парафії?
Багато парафій мають такі парафіяльні доми. Є такі, що хотіли би мати, але не мають; є інші, які з різних причин їх втратили. Є й такі, які не хочуть мати. Який вихід? Без великого і настирливого бажання місцевого священика такий дім не зможе постати.
На моє переконання, кожен настоятель, виходячи з реальних можливостей своєї парафії, мав би оцінити ситуацію і порадитися з єпископом, як найкраще цю ідею втілити, а відтак поговорити з вірними цієї парафії.
Можливо, варто зробити на рівні цілої нашої Церкви такий собі «п’ятилітній» чи «десятилітній план», аби кожен настоятель подбав про такий дім у своїй парафії та разом із місцевими силами — міською чи сільською радою, місцевими депутатами або підприємцями-бізнесменами, чи більш заможними родинами (меценатами) зробити поетапний план здійснення такого задуму — зведення парафіяльного дому. Не всі зуміють це втілити, але частина парафій, підштовхнута такими ідеями, зуміє це осягнути.
Це правда, що ми звикли все прораховувати і розраховувати, а часто і й собі приписувати заслуги. Але у духовному житті існує ще й таке поняття, як «Боже провидіння», коли Господь, дивлячись не на наші таланти і здібності, а на нашу вірність, допомагає різними способами втілити добрі ідеї. Мушу, з власного досвіду будівництва дому, потвердити цю правду словами псалмоспівця: «Коли Господь та не будує дому — дарма працюють його будівничі, коли Господь не зберігає міста — дарма пильнує сторож» (Псалом 127, 1).
Дуже важливий елемент розвитку і зведення парафіяльних структур — не приписувати собі заслуг будівництва, бо диявол буде старатися підсунути нам думку: мовляв, ми такі старанні й добрі, ми зробили те і те, а ми зробимо краще за інших. «Не нам, о Господи, не нам, а імені твоєму дай славу, заради милости твоєї і твоєї правди…» (Псалом 115, 1). Важливо вбити, знищити в собі думку, що то наша заслуга. За св. Лойолою, треба «працювати так, начебто все залежить від тебе, а молитися так, начебто все залежить від Бога».
Ще одним помічним елементом для допомоги є молитва до св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії, який є покровителем праці й завжди приходить на допомогу тим, хто трудиться. Думаю, що лінивим він не допомагає. Тому ліниві завжди нарікають, нічого не мають та інших звинувачують. Для спільних справ — церковних заходів, діл милосердя, таборів і паломництв з дітьми та молоддю — ми не повинні соромитися просити милостиню, бо це для добра людських душ. А парафіяльний дім може стати місцем здійснення багатьох корисних заходів та ініціатив. З особистого досвіду я знаю, що є багато людей, готових допомогти у таких справах, але вони часто не знають, як і кому, а інколи їм просто бракує довіри до священиків, що вони чесно використають кошти та у відповідних цілях. Це особливий виклик для кожного священика — використовувати кожну копійку для визначеної мети і поважати волю жертводавця, можна сказати — бути прозорим у використанні грошей.
Інший допоміжний елемент — дбати, щоб допомога була «таємною», а не для реклами, не для сюжету чи «многоліття», щоб люди, які допомагають, думали про спасіння своєї душі, аніж щоб переймалися, чи їм заспівають «многоліття» у церкві й чи священик виголосить їхні імена. Ми повинні чинити добро для потребуючих і виконувати церковну заповідь «відповідно до своїх можливостей допомагати Церкві в її матеріальних потребах». Є багато благодійних організацій, при парафіях чи на загальноцерковному рівні, які потребують людської допомоги: найвідоміші це Карітас і Мальтійська служба допомоги. Вони старанно й віддано служать потребуючим. І парафіяльний дім може стати осередком такої благодійної діяльності парафії, де вірні могли би займатися волонтерством і брати активну участь у ділах милосердя.
І наостанок: Хто би мав займатися зведенням такого дому?
І священик, і парафіяни, бо спільний проект має здійснюватися спільнотою і ніхто не повинен стояти осторонь.
Зведення крихівського монастирсько-парафіяльного центру тривало рівно три роки: освячення місця було урочисто здійснене 25 березня 2014 року, а освятили його 18 квітня 2017 року. Господь подбав, щоб наші щирі наміри здійснилися. Він подбав про людей, які могли допомогти — і не відмовили, коли я просив; Він благословив людей, які пожертвували свою працю і свої таланти для проектування і постійного нагляду за будівництвом. Господь приводив різних осіб, які виявляли бажання взяти участь у зведенні центру; Господь своєчасно посилав тих, які телефонували в момент потреби грошей, аби віддати борги чи оплатити працю робітникам, пропонували свою допомогу. Господь послав людей, які, почувши, що я переселяюся, подарували ліжка, матраци, меблі, холодильник, штори, жалюзі… «Коли Господь та не будує дому — дарма працюють його будівничі…» (Пс 127, 1).
Богу нехай буде подяка за можливість опікуватися і супроводжувати це будівництво, яке він мені доручив; усім людям, причетним до цієї справи, чиї імена Богові відомі всі, а мені — переважна більшість; нехай Господь віддячить сторицею для добра їхніх душ. Дякую всім, хто думкою, добрим словом, доброзичливими поглядом чи грошима допоміг нам створити цей невеличкий парафіяльний шедевр та урочисто відсвяткувати його освячення.
о. Йосафат Бойко ВС
фінансово.
Щиро дякуємо!
