Інтерв’ю з отцем-домініканцем Здіславом Шманьдою, віце-ректором Вищого інституту релігійних наук Томи Аквінського (м. Київ) про католицьке чернецтво сьогодні.
— Ми живемо в епоху, яку багато хто характеризує як «пост-християнську», а проте в католицтві є багато покликань чернечих. Чому люди стають ченцями сьогодні?
— Думаю, з тих же причин, що були завжди. Причини ж дуже різні. Є такі люди, які приходять у монастир, тому що шукають Бога. Є такі, які не знають що робити, і приходять у монастир подумати про це. Один з наших братів мав таку теорію, що в них покликання на два-три роки — щоб перед Богом подумати, що робити, і знайти своє місце в житті. Є також такі, які приходять через нестатки, але зараз це вкрай рідко. Пам’ятаю, як один з наших братів запитував іншого, дуже літнього: «У Вас, напевно, була дуже набожна родина, коли троє братів стали домініканцями?» А той брат відповів: «Це від бідності, від бідності». Сьогодні такого явища немає, але колись бувало, що родини не могли забезпечити дітей і посилали їх у монастир. І у дворянських родинах було таке: один повинен залишитися в палаці, другий — стати військовим, третій — піти в монастир. Зараз таких соціальних причин майже немає, залишається найголовніше: людина шукає Бога і прагне йти за Христом.
Можливо, сьогодні стало більше приходити людей із психологічними проблемами. Це пов’язане з тим, що або таких проблем стало більше, або раніше люди так гостро їх не усвідомлювали. І тому необхідна людська допомога багатьом перед тим, щоб вони могли йти за Христом. Буває, що приходять люди після школи і вони вже зрілі, з усвідомленим вибором, але, набагато частіше, приходять дорослі, але незрілі. Бувають також зовсім незвичайні випадки. В Англії я зустрів одного брата, якого висвячували, коли йому було сімдесят років. Він мав родину, дітей. Багато років він був другом домініканців. Коли його дружина померла, а діти стали самостійними, він вирішив, що зараз час, коли він може стати ченцем.
У багатьох суспільствах християнство вже не настільки є присутнім у публічному просторі, але все-таки Церква жива. І Господь обіцяв, що Церква буде існувати до кінця світу
І повертаючись до Вашого питання, я б не сказав, що сьогодні — постхристиянська епоха. Звичайно, у багатьох суспільствах християнство вже не настільки є присутнім у публічному просторі, але все-таки Церква жива. І Господь обіцяв, що Церква буде існувати до кінця світу…
— І чернецтво буде до кінця світу?
— Цього Господь не обіцяв, але думаю, що є така можливість.
— Вважається, що ченці — це християни, котрі зважилися виконувати євангельський заклик серйозніше, ніж миряни. Наскільки це вірно нині? Чи все-таки монастир зараз стає притулком, куди люди приходять не від рішучості, а від безвихідності?
— Усе буває. Я не можу зараз сказати, яка статистика… Можна зустріти всі можливі мотиви приходу. Набагато цікавіше які мотиви того, щоб залишитися. Адже не всі, хто вступив, залишаються. Є, на жаль, такі випадки, що навіть ті, хто приносив вічні обітниці і висвячувався, у моменти особистої кризи ідуть. І тому набагато важливіше й цікавіше відповістити на запитання — чому залишаються? Буває, що залишаються конформісти. Іноді ж бо треба більше рішучості, щоб ще раз поміняти своє життя і піти. Трапляється, що ті, хто вже не бачить себе в цій громаді, не можуть знайти в собі сили піти. Це було особливо видно на Заході в 1968 році, коли багато чого змінилося і в суспільстві, і в Церкві. Тоді чимало людей пішло. Залишилися, з одного боку ті, хто просто звик. З іншого боку, залишилося багато людей, які позитивно пережили кризу, — залишилися, знаючи, чого це коштує, що залишитися не просто, що це не ідеальна громада, але є сенс залишатися. У нових обставинах, з новим досвідом люди вертаються до початкового: до пошуку Бога.
Так що дуже важливо для розуміння покликання розуміти, чому люди залишаються.
— Католицьке чернецтво, на відміну від східного, різноманітне. Існують різні форми чернецтва і ширше — Богопосвяченого життя. Наскільки ця різноманітність є результатом роботи Господа, а наскільки — плодом людських зусиль бути християнами і приносити користь?
— Якщо Той, за ким ми слідуємо, є Ісус Христос, то в чернецтві нові форми цього життя — це результат зустрічі Бога з людиною. Згідно з Халкідонським догматом Христос — і Бог, і людина. І аналогічно, чернецтво є плід і людських зусиль, і Божого натхнення.
Існує синергія в духовному житті. На початку нової громади, нового ордена, стояла конкретна ситуація, потреба, з якою зустрілася людина. Ця ситуація була для неї викликом. Багато хто проходив через цю ситуацію, але не всі вирішили створити нову громаду. Господь відкриває очі й серце людині, допомагає їй помітити потребу, надихає, але не кожний готовий відповісти на цей виклик. Проте завжди в Церкві були такі, кому духовна чутливість не дозволяла пройти у байдужості мимо. Наприклад, святий Домінік, засновник нашого ордена, подорожував як канонік разом зі своїм єпископом, який здійснював дипломатичну місію. Проходячи через південну Францію, побачив, яким привабливим було для багатьох людей вчення катарів, наставники яких («досконалі») вели дуже строге життя відповідно до своїх ідеалів. Святий Домінік перейнявся духовним лихом цих людей і співчував їм, що не могли знайти справжньої віри, бо ніхто їм не проповідував. Наприкінці вирішив залишитися в цьому місці й проповідувати. Він зрозумів, що не може цих людей покинути, тому що вони не бачать істини. Перша домініканська громада починається з того, що святий Домінік збирає навколо себе кількох людей, котрі, як він, прагнуть проповідувати Євангеліє. (Подібним чином зібрав своїх товаришів і святий Ігнатій, засновник ордена єзуїтів.) Не було так, що він видумав структуру, написав конституцію. Громада, орден починаються з добрих зв’язків між людьми, з дружби. У кожній справжній дружбі присутній Господь.
— Ніколи не замислювався над тим, що чернецтво це завжди громада друзів… Наскільки чернецтво визначається Євангелієм, а наскільки — культурними, національними традиціями?
— Церква, яка присутня в різних культурах, скрізь та сама. Її універсалізм заснований з одного боку на універсалізмі Євангелія, а з іншого — на загальній людській природі. Дуже глибоко в людській природі є бажання знайти Бога. І звідси — універсалізм чернецтва. Звичайно, є також вплив культур, як культурного контексту, у якому заснована громада, так і місця, у якому ченці працюють. Наприклад, єзуїти в Китаї одягалися як китайці, щоб культурні відмінності не заважали проповідувати Євангеліє. Але думаю, що набагато більше впливав на виникнення нових форм чернечого життя стан Церкви в конкретний історичний період.
— А є різниця між польськими та німецькими домініканцями, наприклад?
— Звичайно, є. Розповім один випадок. Брати влітку з Німеччини приїхали, щоб учити братів з Польщі німецької мови в спеціальному таборі. На один день вирішили піти в гори. Брати з Німеччини запитують: куди підемо? Поляки відповідають: підемо туди, а там подивимося… Брати з Німеччини вже були стурбовані, але пішли. Минає година, друга. Брат з Польщі каже: давайте відпочинемо трошки. Сіли. Брат з Німеччини: «Як довго будемо тут сидіти?» «Не знаю, посидимо, відпочинемо, поїдемо далі…» Зустріч спонтанності з організованістю далеко не завжди проста.
Є й інші відмінності. Бенедиктинці у Франції дуже строгі ченці. Живуть у громадах, моляться, не займаються зовнішніми справами. Бенедиктинці в Англії — інші. У них є школи. У Лондоні в бенедиктинців є парафія, що у Франції радше неможливо. Так що є відмінності, які виникають на культурному ґрунті. Але набагато сильніше те, що з’єднує. Ми часто живемо в інтернаціональних громадах. У нас у Києві є француз, поляки, українці, росіянин. Дух наших статутів дозволяє нам почувати себе скрізь вдома.
— У давнину чернецтво часто було консервативної силою. І в православ’ї сьогодні це так. Наскільки можна говорити, що в католицтві чернецтво і консерватизм пов’язані між собою? Чи є католицькі ченці консерваторами?
— Серед католицьких ченців можна зустріти всілякі орієнтації, починаючи із крайнього консерватизму до не менш крайнього лібералізму. Звичайно, питання ще в тому, який зміст ми вкладаємо в поняття «консерватори». Але якщо говорити взагалі, то серед ченців є такі, що прагнуть зберегти все незмінним, і реформатори, які прагнуть усе змінити… У цілому католицьке чернецтво не є консервативним, якщо консерватори — це ті, хто не хоче мінятися взагалі. Результатом Другого Ватиканського Собору (підґрунтя якого готувався вже з початку двадцятого століття) було відновлення чернечого життя «відповідно до сучасних умов». Це відбулося не без проблем, а проте, принесло можливість краще знайти спільну мову із сучасним світом. Це прагнення відповідати на виклики часу, теж — якщо це потрібно — міняючи традиційні форми та звичаї, досить характерне для західного чернечого життя. Наприклад, нові ордени в тринадцятому столітті були як єресь для багатьох ченців. Адже вони власне не були ченцями в традиційному змісті. Чернець повинен працювати, а вони не працювали, а проповідували. Ченці повинні залишатися у своїх монастирях, а вони безперестану подорожували по містах, щоб проповідувати. Відомий бенедиктинець, Матфей з Парижу, написав у хроніку про домініканців: «Світ у них замість келії, а океан замість монастиря».
Св. Тома Аквінський теж не був консерватором. У пошуках гарного інструмента для богослов’я без сумнівів використовував думку язичницького філософа, Арістотеля; зміг по-новому її зрозуміти і застосувати для тлумачення християнської віри.
Строго кажучи, Церква вища за дилему консерватизму й лібералізму. Усе було спочатку як у зерні. Традиція жива, і в нових обставинах Церква живе, розвивається. Церква в хорошому смислі консервативна, тому що прагне зберегти все добре, що є в традиції. Але зберігає традицію адаптуючи її до нової ситуації. І тому чернецтво і завжди одне й те ж, і завжди нове.
— Дякую за цікаву розмову!
фінансово.
Щиро дякуємо!
