Де заспокоїться серце наше

Роздуми над Словом Божим на XXV неділю Звичайного періоду, рік Б

Він поставив її посеред них, обійняв і сказав їм: «Якщо хто ось таку одну дитину прийме в Моє Ім’я, той Мене приймає, а хто Мене приймає, той не Мене приймає, але Того, хто Мене послав».

Прийняття, або акцептація, у психології має велике значення. Психологія визначає це відчуття прийняття себе як важливу психічну потребу кожної людини. Коли Бог створив людину, Він вклав у наше серце і це прагнення, і запевнення, що Він нас приймає такими, які ми є: «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут 1, 1). Твоє існування потрібне і твоє існування є цінністю вже саме в собі, без огляду на те, чи ти приносиш користь, чи ти супер-гарний чи супер-розумний; адже цінність твого існування в тому, що Бог тебе створив із любові, і в твоєму існуванні вже присутня Божа любов і Божа краса.
Бог хотів тебе бачити в цьому світі, й тому створив тебе. Внаслідок первородного гріха ми втратили це відчуття. Ми втратили глибокий зв’язок із Богом, а разом з ним втратили впевненість, що ми комусь потрібні. Місце у нашій душі, яке наповнювали слова Божі: «добре, що ти є», — залишилось порожнім. І людина прагне його наповнити тим, що заміняє їй відчуття потрібності.
Цей голод прийняття людина навчилася заспокоювати гріховним замінником почуття прийняття — гординею, пихою. Гординя — це претензія на надзвичайне значення серед інших, відчуття своєї вищості над іншими. Щоб заспокоїти це прагнення, людина в гордині доконче хоче почуватися вищою над інших. Із цього вона черпає ілюзорне відчуття заспокоєння порожнечі в душі, яка попри все потребує любові, відчуття того, що тебе прийняли таким, який ти є.
Отже, гординя живе за рахунок приниження інших у своєму серці — що, зрозуміло, суперечить любові. Гординя мусить за будь-яку ціну відчути свою вищість, інакше знову відчуватиме свою нікчемність і відкинутість. Ми в цьому світі так чи інакше потрапляємо в таку схему мислення й цінності людини: щоб я тебе любив і шанував, ти маєш це заслужити. Напевно подібним чином мислили і слухачі Ісуса Христа: любов треба заслужити! І тому жест Ісуса, коли Він бере дитину, ставить перед цими дорослими, чоловіками, які годують свої родини в поті чола свого і знають ціну свого труду, — звільняє їх від цього мислення. Дитина, відповідно до прагматичних міркувань, не заслуговує на любов, проте батьки її люблять, годують, хоча вона не може на себе заробити. Вона варта любові не тому, що приносить користь, а тому, що вона дитина. Так і ми — діти Божі: варті того, щоб нас Бог любив. Не за те, що ми щось можемо Йому дати, а тому, що Він нас любить і в Його очах ми цінніші за всі гроші й коштовності світу, за всі мудрі книжки, цінні понад усе, що є в цьому світі. Це звільняє нас від потреби відчувати вищість над іншими.
Друга сторона цих роздумів — усвідомлення того, що люди, які потребують відчувати свою вищість над іншими, насправді нещасні, вони позбавлені любові.
Ми потребуємо не тільки відчуття любові в емоціях, у наших почуттях. Заспокоїти потребу емоцій у цьому світі майже неможливо. Ми потребуємо того, щоб у нашому серці, нашому дусі Господь промовляв постійно: Я тебе люблю, ти потрібний Мені, ти важливий для Мене. Ці самі слова Господь нам тихо повторює під час кожного Святого Причастя, під час нашої молитви перед Пресвятими Дарами. Без цих слів Господа, яких ми не чуємо вухами, але їх чує наше серце, ми вмираємо духовно.Ось тому ми потребуємо і Святої Меси, і Причастя, але також і адорації Пресвятих Дарів. Бо де ще наше серце може почути від Господа слова: «Я полюбив тебе ще тоді, коли не існувало Всесвіту»?