Священник — живий міст між Богом і людиною

Роздуми над Божим Словом на свято Господа нашого Ісуса Христа, Верховного і Вічного Священника, рік В

Сьогоднішнє Євангеліє представляє Архієрейську молитву Ісуса Христа. Це молитва повної відданості Отцю за тих, кого вибрав саме Отець Небесний. Ісус посвячує всього себе за вірність плану свого Отця (це справа всього Його життя), і одночасно це посвята за тих, кого вибрав Отець. Суть священницького служіння — єднати: єднати людину з Богом і Бога з людиною через складання Жертви, яка усуває розкол між Богом і людиною, що виник унаслідок гріха. Священник присвячує жертву Богові і потім складає її Йому. Ісус сам себе посвячує в жертву. Він найвищий Священник не тільки тому, що Він є Божою Особою. Він також найвищий Священник через те, що в Ньому здійснюється найвищий прояв священства — коли священник сам себе посвячує в жертву, і так сам стає живим мостом, який єднає Бога і людину.

Ми — земні священики, єпископи — лише беремо участь у священстві Ісуса Христа. А наше священство в усій своїй суті розкривається тільки тоді, коли ми вміємо — не лише на взірець нашого Верховного Первосвященика, але разом із Ним та в Ньому — присвятити своє життя, свої старання і труди для цієї справи поєднання Бога з людьми, а людей із Богом. У цьому звершеність нашого священицького служіння.

В Архієрейській молитві Ісус Христос возносить до Бога Отця декілька прохань, які розкривають суть Його священства.

Перше прохання: «Прослав свого Сина, щоб Син Твій Тебе прославив». Найчастіше слово «слава» асоціюється нам з іншим словом — «марна», бо ми думаємо про тих, хто прославлений, популярний у цьому світі, й часто стикаємося з тим, що ця слава породжує гординю, заздрість, чванство. Слава Божа не має нічого спільного з цим. Слава Божа часто в Старому Заповіті ототожнюється з самою Божою Присутністю. Слава Божа — це об’явлення Бога, який є Тайною, відкриття Його перед нами — Його творінням — із любові до нас. Бог є укритою Тайною для нас, по-перше, тому, що ми не гідні через свою гріховність бачити Бога, а по-друге — що ми, самі по собі, обмежені створіння, не можемо Його пізнати. Тому для зустрічі з Ним нам конче необхідна Його допомога. А отже, коли Бог відкриває себе людині, тобто відкриває свою Славу, — це є найвищим проявом Його турботливої, делікатної любові, яка прихиляється до нас, Його створінь.

Прохання Ісуса Христа «прослав свого Сина» багато богословів відносять до моменту смерті Господа Ісуса на Хресті, коли в прийнятті Його жертви Богом Отцем звершується план любові щодо людини. Завдяки цій жертві Христа Бог може відкритися для кожного з тих, хто прийняв Христа. Відтак прохання про прославлення Сина говорить про прагнення Ісуса, щоб Отець прийняв Його жертву і заради неї дарував тим, за кого Ісус жертвується, свою любов, включив відкуплених у любов Пресвятої Трійці. 

Друге прохання: «Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких Ти передав Мені, бо вони — Твої». Ініціатива відкуплення людини і поєднання нас із Богом належить Отцю, проте Син Божий повністю і досконало приймає волю Отця дарувати вічне життя людини. Він настільки досконало приймає волю Отця, що вона стає вже волею самого Сина. Тому Ісус уже від імені своєї Особи молить за нас, за тих, кого справді хоче відкупити Його Отець.

Варто задуматися над цим моментом: яким саме чином ми, священики, маємо молитися за наших вірних. Наша молитва наслідує молитву Христа тоді, коли ми прагнемо, щоби в наших вірних виконалася воля Отця Небесного, за яких пожертвував себе Його Син.

Третє прохання: «Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише — щоб зберіг їх від лихого». Перед цим проханням ідуть слова Спасителя про Слово Отця, яке Ісус передав нам, тобто своїй Церкві: «Слово Твоє Я передав їм, тож зненавидів їх світ, — не від світу бо вони, так само, як і Я не від світу». Ім’я Другої Особи Пресвятої Трійці і є «Слово» — Логос. Бог Отець в усій повноті об’явив себе людям у Втіленні Слова Божого. Ісус Христос передав своїй Церкві не тільки Божі Заповіді, які ми повинні виконувати, але й самого себе, свою Особу. Христос належить Церкві як Особа.

Одночасно ці слова стосуються не тільки Особи Ісуса Христа, але й тієї правди, тобто всього депозиту віри, яку ми отримали в об’явленні Сина Божого, завдяки дії Святого Духа в Церкві, в Її Вчительському Уряді. Не слід забувати, що ми до того моменту належимо Богу, Церкві, поки ми вірні тому, чого навчав Ісус Христос — і своїми словами, і своїми вчинками.   

Наступне, четверте, прохання пов’язане з третім: «Освяти їх у Твоїй істині: слово Твоє — істина. Як послав єси Мене у світ, так послав і Я їх у світ. Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині». Ці слова молитви Ісуса пригадують нам про стан освячувальної благодаті, в якому перебуває людина, що в таїнстві покаяння чи хрещення омила свою душу від гріхів. Ця людина отримує надприродні дари Божої правди, якими є віра, надія і любов Ця правда, влита в нас, суперечить і протистоїть неправді гріха. Те, що я наповнений вірою, надією і любов’ю до Бога, не становить моєї власної безпосередньої заслуги. Це є даром Бога через те, що Ісус особисто присвятив себе в жертву, щоби я (і кожен з нас зокрема) тривав в істині віри. Іншими словами, ми віримо в Бога не тому, що ми такі хороші й старанні, а тому, що Ісус спочатку посвятив свою Особу в жертву за нас, простіше кажучи — тому, що Він нас так сильно полюбив. Ми ж повинні берегти цю правду в собі, захищати її від неправди, яку вносить в наше серце гріх.

Наступне прохання Ісуса: «Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в Мене, щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав». Це прохання пов’язане з духовною владою, яку уділяє своїй Церкві Ісус. Проповідь Євангелія служить єдності Церкви, а єдність Церкви водночас є знаком автентичності цієї проповіді для світу.

Церква покликана звіщати об’єктивну Божу Істину світові, і Христос, завдяки дії в Церкві Духа Істини, постійно очищує її від того, що неправдиве і фальшиве. Всі люди, які віддано і мужньо служать пошуку правди і справедливості, найбільше служать справі єдності Церкви, і Господь називає їх блаженними. Найвищою правдою для кожного з нас є правда про любов Бога до нас.

Кожен гріх є плодом неправди, що народжується в людських серцях: неправди про те, начебто Бог мене покинув, начебто я не вартий Його любові, або що Його любов мені взагалі непотрібна, я ліпше проживу й так; що Його любов треба заслужити — і так далі. Такою неправдою наповнений весь світ. Коли люди, які шукають істину, захищають істину про те, що кожне людське створіння варте любові, й захищають його права, незалежно від того, що це створіння слабке, — то така людина, свідомо чи несвідомо, захищає правду про Бога. Про те, що Бог так сильно полюбив кожну людську істоту, аж не пожалів відати на смертну жертву свого Сина, щоб це людське створіння, яке нічого не варте для сильних цього світу, мало вічне життя: «Отче! Хочу, щоб ті, яких Ти Мені передав, перебували там, де і Я, щоби й вони були зо Мною та й бачили Мою славу, яку Ти дав Мені, бо полюбив єси Мене перед заснуванням світу. Праведний Отче! Світ не спізнав Тебе, але Я Тебе спізнав, а й оті спізнали, що послав єси Мене.  І об’явив Я їм Твоє ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала, — а Я в них!»