Питання: Католицька Церква навчає, що пекло — вічне. Як це узгоджується зі вселюблячим Богом, який бажає нам найкращого? Якщо ви були нерозкаяним грішником протягом 50, 60, 70 років або більше, — чи виправдовує це вічність у пеклі без будь-якої надії на «умовно-дострокове звільнення»? Наприклад, після кількох сотень тисяч років, хіба навіть найзапекліші люди не відчують каяття?
Відповідь: ідея вічного пекла, м’яко кажучи, тривожна. Як може вселюблячий Бог, «який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1Тим 2,4), допустити, щоб когось було втрачено назавжди? Хіба вічне покарання сумісне з безмежним Божим милосердям?
Спочатку ці два поняття можуть здаватися несумісними, але коли ми поглянемо на проблему у світлі людської свободи, ми побачимо, що це не так. Бог справді бажає, щоб усі пізнали й полюбили Його, але Він дав нам свободу вибору — включно зі свободою Його відкинути. Істота, не здатна вільно вибирати, не могла би любити. Хоча Бог запрошує нас і дає нам змогу Його любити, Він нікого не примушує, бо любов із примусу — це не любов.
Свобода і самовизначення
Щоби зрозуміти, чому пекло вічне, нам спершу слід зрозуміти самовизначальні наслідки вільного вибору. Те, ким ми є, коли стоїмо перед Богом на суді, — це те, ким ми стали внаслідок нашого вільного вибору. Бо саме через свої вибори ми не лише залишаємо по собі ті чи інші речі, а й формуємо самих себе.
Згадайте слова святого Йоана Павла II з енцикліки Veritatis Splendor («Сяйво Істини»):
«Людські вчинки визначають добро чи зло людини, яка їх чинить. Тією мірою, якою вони є свідомим вибором, вони дають моральне визначення самій людині, яка їх чинить, визначаючи її глибокі духовні риси».
Небо — це передусім інтимне спілкування осіб, людських і божественних. Щоб бути на небесах, потрібно бути здатними жити у такому спілкуванні. Коли в цьому житті ми діємо згідно з милосердям та безкорисливістю — згідно з тим, що є добром, — то краще здатні жити в єдності з Богом та іншими. Коли ми діємо з егоїзму та гордині — коли чинимо зло, — наша здатність до такої єдності маліє.
Пекло — це не так результат божественного рішення, як трагічний наслідок нашого зловживання своєю свободою. Катехизм Католицької Церкви висловлює це так:
«Вмерти у смертельному гріху, без каяття і не приймаючи милосердної любові Бога, означає бути відлученим від Нього назавжди за нашим добровільним вибором. Цей стан остаточного самовідлучення від спільності з Богом і блаженними визначається словом “пекло”» (ККЦ, 1033).
Ми виключаємо себе з сопричастя, коли чинимо смертний гріх. Гріх спотворює нас, замикає у собі й робить нас непридатними до єдності.
Гріх — реальний. Ми рідко маємо повну ясність щодо того, що робимо. Але ми здатні досягти достатнього розуміння того, що певні дії, які нам певною мірою подобаються, є серйозними помилками. Це стосується не лише християн, але й невіруючих. Заперечувати це означає заперечувати реальність людської свободи. Тому можливість пекла виникає не з жорстокості Бога, а з Його поваги до нашої свободи.
Чому прокляті більше не можуть покаятися
Але чому пекельна розлука має бути вічною? Хіба Бог не міг би здійснити своє справедливе покарання, прирікши грішників на довгі віки розлуки з метою їх кінцевого примирення? Хіба навіть найзапекліший грішник після цього не звернеться до Бога і не попросить прощення? І хіба Боже милосердя не готове пробачити? Хіба вічне відчуження не означає поразки самого милосердя?
Дотримуватися такої точки зору означає впасти в єресь універсалізму — твердження, що зрештою всі люди будуть спасенні; і багато християн сьогодні спокушаються прийняти його логіку. Але вічна природа пекла не лише була авторитетно проголошена Вселенським собором: «Нечестиві отримають вічне покарання з дияволом» ( IV Латеранський Собор); сам універсалізм теж дуже хибно розуміє природу вільного вибору.
Протягом усього життя людина формує свою ідентичність на краще чи на гірше. Найбільш радикально гірше вона робить, коли скоює смертний гріх, а найбільш радикально краще — коли кається в ньому на сповіді. Але кожний вільний вибір впливає на нашу здатність до сопричастя у Царстві. К.С. Льюїс у своїй книжці «Просто християнство» пише:
«Щоразу, коли ви робите вибір, ви перетворюєте центральну частину себе на щось дещо відмінне від того, що було раніше… на істоту, яка перебуває в гармонії з Богом, з іншими істотами та з собою — або ж на таку, яка перебуває у стані війни з Богом та ненависті до Нього, до своїх ближніх і до себе. Кожен із нас кожної миті рухається до того чи іншого стану».
Після смерті сутність людини фіксується не довільним рішенням, а тим, що тимчасовий процес самовизначення зі смертю закінчується.
Наша здатність до міжособистісного спілкування на цьому етапі є такою, якою вже сформувалася. У цьому житті, оскільки ми не повністю інтегровані навколо нашого доброго чи поганого вибору, ми ще здатні її змінити. Люди у стані благодаті здатні чинити смертний гріх, а ті, хто перебувають у смертному гріху, за допомогою благодаті таїнств здатні покаятися. Це можливо, бо їхнє «я» ще не остаточно визначене — у них залишилося щось, до чого можна звернутися, що робить можливим інший самовизначальний вибір. Але після смерті ми — ті, ким себе зробили.
Якщо в цьому житті ми відвернули свою волю від люблячого спілкування і залишаємося в цьому стані після смерті, то ми більше не здатні жити у спілкуванні з Богом та іншими. Не залишається відкритості до того життя, яке характеризує Царство — життя повнотою спілкування з Богом. Ми самі себе зробили такими. Як пише К.С. Льюїс у книжці «Проблема болю», двері пекла замкнені зсередини.
Ми повинні твердо пам’ятати, що коли ми серйозно грішимо, то знаємо, що робимо. Це стосується самого визначення смертного гріха; цього вимагає принцип достатнього обмірковування. Ми знаємо, що діємо проти того, що є добрим і священним; знаємо, що діємо таким чином, що виключаємо себе або інших із добра.
Ми робимо вибір, який виключає людське спілкування. Якщо під час смерті ми закріплюємося в цьому самовиизначальному стані, то самі робимо себе нездатними до спілкування з Богом та іншими.
Вічність і стан душі
Вічність пекла описує незмінний стан душі після смерті, коли земний час і процес морального розвитку та зростання припиняються. Так само, як душі блаженних насолоджуються нескінченним спілкуванням із Богом, так і ті, хто відкинули добро, страждають від нескінченної відсутності цього спілкування, вічного відокремлення від нього. Вічність тут означає повноту — остаточність обраного людиною напрямку.
Коли ви запитуєте, чому прокляті душі «після кількох сотень тисяч років» не можуть відчувати каяття, ви припускаєте, що душі після смерті досі здатні до морального розвитку. Але вчення Церкви, підкріплене здоровими моральними міркуваннями, чітко дає зрозуміти, що здатність до змін належить тільки до нашого земного стану.
Любов, яка поважає свободу
Якщо розуміти пекло як наше вільне й свідоме самовиключення з людського та божественного спілкування — воно виглядає не так суперечністю Божій любові, як ствердженням, що пекло не суперечить істині чи свободі.
Щоб Бог привів у Царство того, хто обрав самовиключення з небесного спілкування, Він мав би стерти наслідки вільного вибору людини. Але наслідки нашого вільного вибору не існують окремо від нас самих. Вони — це і є ми; а ми — морально самовизначені істоти.
Отже, Бог мав би стерти те, ким ми є, і замінити це на те, ким ми не є. Таке стирання нашого справжнього «я» та перетворення його на щось інше, ніж те, чим ми себе створили, є своєрідним маріонетковим творенням, що не узгоджується з правильним розумінням Неба.
Пекло жодним чином не обмежує Божого милосердя. Навпаки, воно відкриває нам безмежність Божої поваги до нашої свободи. Хоча Його вселенська спасительна воля полягає в тому, щоб усі були в єдності з Ним, — Він приймає той факт, що хтось розриває спілкування з Ним, відсікає себе від радості небесного спілкування. Йоан Павло II навчав: «[Пекло] вказує на стан тих, хто вільно та остаточно відділяє себе від Бога, джерела всього життя і радості».
Життя у світлі вічності
Як же нам тоді реагувати на вчення Церкви про пекло? Не зі страхом, а з серйозністю. Той факт, що ми можемо відпасти від Бога навіки, свідчить про важливість людської свободи.
Кожен вибір має значення. Кожен вибір добра замість егоїзму, правди замість брехні, прощення замість гіркоти, єдності замість ворожнечі робить нас істотами, більш придатними для Царства. Оскільки Божа благодать завжди готова допомогти нам у таких вчинках і завжди готова пробачити нас, коли ми каємося у будь-якому протилежному виборі, це має зроджувати вдячність, а не відчай.
Хоча кожному слід мати святий страх перед пеклом, ми не можемо покладатися лише на це як на мотивацію жити християнським життям. Не страх перед пеклом, а бажання сяйва небесного спілкування в Божому Царстві має мотивувати християн наполегливо опиратися спокусам — і каятися, впавши.
Вчення про пекло — це не погроза від мстивого божества, а істина, проголошена люблячим батьком: ваш вибір має значення, тому що ви маєте значення.
Бог створив нас для спілкування з Ним і одне з одним. Він дав нам людську свободу, щоб ми могли обрати таке спілкування. Рай і пекло однаково свідчать про ці істини: свобода — реальна; любов — реальна; у своїй справедливості й милосерді Бог створив людей, здатних на те й інше.
Переклад CREDO за: Е.Крістіан Брюґґер, NCR
фінансово.
Щиро дякуємо!
