На останній тиждень літургійного року Церква має у Бревіарії спеціальний гімн — Dies irae («Гніву день уже надходить»). Це секвенція ХІІ століття, яку приписують авторству Томи Челанського.
«День гніву» — тема, яку використовували протягом століть різні композитори, згадаймо хоч би «Жалобні Меси» Моцарта і Верді. Секвенція оповідає про кінець світу й Останній (він же Страшний) суд.
Видіння Останнього суду
Останній суд зі століття в століття був популярною темою в живописі. Знана у світі фреска Мікеланджело з Сикстинської каплиці, багато хто згадає і розписи Джотто з каплиці Скровеньї у Падуї. Варто знати, що обидва художники надихалися видінням суду, яке можна знайти на іконах християнського Сходу.
Коментарі, які найчастіше супроводжують ці фрески, зводяться до визнання, що ми маємо перед собою просте катехетичне знаряддя, яке служило утримуванню людей під гнітом страху перед карою за гріхи. Теологічно-мистецька педагогіка патика і пряника, де за патик слугує видіння вогняного пекла, а в ролі пряника — небесна благодать. Цілком зрозумілий образ має нагадувати про загрозу суду, який на нас усіх чекає, і дієво знеохочувати до коєння навіть найдрібніших гріхів.
Ось тільки чи зміст і мета християнського наративу насправді саме такі? Чи «День гніву», Джотто, Буонаротті й ікони повинні нас застрашувати? Чи вони є тільки й виключно оповідями про суворий розрахунок, від якого ніхто не відкрутиться і перед яким ніхто не може почуватися безпечним? Придивімося до кількох елементів ікони Суду і спробуймо відкрити їхній справжній сенс.
Суд — однаковий для всіх
Насамперед, це Суддя. На іконах ним незмінно є сам Христос. Його Бого-людяність — це надія, що ми постанемо перед кимсь, хто добре знає і розуміє наші людські слабкості й бідність. Це Суддя, здатний нам співчувати, бо сам має досвід людської уразливості.
Тепер — суд. Нижче постаті Христа представлено місце самого суду, що має звершитися, — Etimasia, тобто Трон Приготування. Це трон або стіл, на якому лежить Євангеліє. За ним стоїть хрест. Біля стіп трону чекають Адам і Єва, нагадуючи, що суд буде однаковий для всіх. Для кожного від полягатиме точно в тому самому. В чому? До etimasii з обох сторін наближаються люди. Це, власне, суд. Наближення до Хреста і Євангелія. Ті, хто може до них наблизитися без страху, будуть спасенні. Тих, кому Хрест і Євангеліє страхітливо чужі, засуджує власний страх. З-під стіп Христа випливає ріка вогню. Для тих, хто палає любов’ю до Хреста і Євангелія, вона не становить перешкоди. Інших вона відносить у бік пекла, яке вони зготували собі самі. Як? — не люблячи.
Переходимо до тих, хто підлягає суду. Вони голі. Ця голість, з одного боку, означає позбавлення всього, в чому ми могли б шукати свого захисту. З другого, однак, це знак надії та відновлення. Ось людина стає перед Богом абсолютно голою — вільною і правдивою. Вона вже не мусить (і не може) нічого вдавати, нічим прикриватися. Вільна від усяких зовнішніх обумовлень, які її обмежували у земному житті. Стає у правді й сама нарешті пізнає всю правду про себе. Перед Богом людина може стати голою, якою була в день сотворення, бо ось починається нове творіння.
Велика надія
Це відкривання правди символізують терези, на яких важать людські рішення та вчинки. Це, однак, не холодна земна економіка. Обік терезів стоять ангел і диявол. Це класичний образ psychomachii, духовної боротьби. Ангел тримає в руці списа, яким відпихає диявола. Людина у боротьбі — не самотня. Бог стає в цій борні по стороні людини і зробить усе, щоб її урятувати.
Врешті, фінал. Спасіння або засудження. Святих, які заселяють Новий Єрусалим — безпечне, оточене муром Місто, — можемо розпізнати, вказуючи на конкретні постаті, знані з історії християнства. Засуджені — це тільки обриси людських постатей. З одного боку, це виражає істину про те, що повноту людяності ми отримуємо тільки в Богові, а без Нього втрачаємо її безповоротно. З другого, це нагадує, що коли Церква виробила процедуру безсумнівного визначення чиєїсь святості (беатифікація, канонізація), то немає аналогічної процедури ствердження, що хтось точно заслужив собі вічний засуд.
Ікона Суду — це не розповідь про величезну загрозу. Це також не розповідь про те, що ми можемо бути бездумними оптимістами в темі свого спасіння. Однак вона говорить про велику надію. Бо спасіння — це предмет християнської надії, а не оптимізму. Надії, яку ми покладаємо в Комусь, хто гнівається на зло та гріх, але не на грішника. Надії, яку ми покладаємо в Тому, до кого гімн «Dies irae» звертається словами:
О Ісусе милосердний,
Лиш тобою я спасенний,
Пригадай це в день буремний.
Ти шукав мене, розбитий,
На Хресті дав кров пролити:
Жертви плід не дай згубити!
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовіцкі, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
