Спершу про головну інтригу.
18 травня до ректора Українського католицького університету отця доктора Бориса Ґудзяка завітав співробітник СБУ. Його місія полягала, по-перше, переконати ректора, що його обов’язком є остерегти студентів перед можливими «протиправними діями політичного характеру», і, по-друге, взяти в нього підпис під іменним листом до нього від керівництва СБУ.
Мовляв, цей підпис засвідчив би, що ректор поінформований та остережений.
Оскільки співробітник СБУ відмовився залишити ректорові оригінал чи копію листа, отець Борис Ґудзяк відмовився його підписати і, користаючи з присутності в цей час в УКУ учасників Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи, широко оприлюднив меморандум із описом того, що сталося.
Подія набула великого розголосу. Останній засвідчив, що, окрім значного розчарування ситуацією в нашій державі, Україна має багато друзів, які щиро вболівають за її долю. Проте стало також очевидно, що вся ця історія потребує належного осмислення.
Можна бути певним, що не один ректор в Україні, почувши про вчинок отця Ґудзяка, здвигне плечима: «То в чому проблема? Я ж підписую такі листи завжди – такий порядок».
Згода, такий був порядок у радянські часи. Але чи має він бути таким сьогодні? Якщо турбота керівництва СБУ виправдана, і нічого протизаконного в листі не було, його адресат має право отримати на руки принаймні копію цього листа.
Підозра у можливій провокації з’являється саме тоді, коли ти маєш прочитати листа, якого співробітник СБУ не випускає з рук, і поставити на ньому підпис, що його згодом може бути проінтерпретовано як завгодно. Ця процедура є виразним реліктом чекістської епохи, чомусь дбайливо збереженим у СБУ.
Ще не зовсім стерлося з пам’яті, як підпис керівника ставав гачком, на якому в остраху «повисав» підписаний. Сміливий вчинок ректора бодай одного університету в Україні стає прецедентом, який змушує замислитись над принизливістю самої процедури та її анахронізмом.
Проти того, що прагнуть залишити таємним, є лише один суспільний лік: зробити все явним.
Хтось може запитати: а звідки така чутливість до «невинного» візиту співробітника СБУ?
Що ж, на це питання мали б відповісти ті, хто активно ґлорифікує Сталіна, будує йому пам’ятники, реалізовує путінський план «пацифікації» України (цебто «принуждения к любви»), а протести щодо цього називає «дестабілізацією» та «протиправними діями».
Режим Путіна опертий на всевладдя ФСБ. Саме вона, ФСБ, зробила демократію в Росії настільки «контрольованою», що аж ефемерною. Тому кожен, хто прагне «клонування» цього режиму в Україні, має бути готовим до того, що в людей спрацьовуватиме інстинкт перестороги.
ФСБ успадкувала від КГБ практику залякування непокірних, переслідування політичної опозиції та розправи з тими, хто відмовлявся коритися волі спецслужб. Українська держава, схоже, тепер намірилась іти цими самими слідами.
То чого тоді очікувати від СБУ нашому університетові, який своєю відданістю моральним принципам і християнським цінностям перебуває в неминучій опозиції до свавілля, безхребетності й корупції, що пустили такі страхітливі метастази в нинішній Україні?
Чого очікувати тим, хто опиняється у «зоні громадянського ризику»: замовних міністерських інспекцій? візитів податкової? чи низки провокацій і дискредитацій?
В Українському католицькому університеті між адміністрацією і студентством існує така ж психологічна опозиція, як і в кожному іншому університеті. В основі її – одвічна опозиція інтересів тих, хто керує, і тих, ким керують.
Проте в УКУ, на щастя, немає різниці між обома сторонами, коли йдеться про обстоювання гідності людини. Зокрема, хай читачі самі підрахують, скільки в Україні є університетів, де ректори готові жертвувати своєю посадою, аби лиш забезпечити у своєму закладі свободу волевиявлення студентів, у тім числі протестного.
У цьому місці я не можу втриматись від докору на адресу попереднього «помаранчевого» керівництва країною.
Робоча група з восьми університетів, у тому числі за участі УКУ, розробила була Концепцію університетської автономії, яку й представила на розгляд вищого керівництва. Концепцію не було затверджено – вочевидь спрацював чиновницький острах втратити контроль над ситуацією у вузах.
Де їхній контроль сьогодні? І як бути тепер тим університетам, для яких автономія від влади є засадою їхньої ідентичності? Адже свою місію, породжену свободою, Український католицький університет може виконувати лише в умовах свободи.
«Мораль» цієї статті мені хочеться передати питанням: скільки ще митарств треба нам перейти, щоб переконатися, що давня радянська модель упокорення ректорів університетів з допомогою короткої вуздечки узалежнення є рудиментом тоталітарної епохи, з якою ми буцімто розпрощалися?
З цією моделлю не те що в Болонську систему не втиснешся – з нею ми виглядаємо доісторичними рептиліями, що вигулькнули раптом посеред сучасного аква-парку. Тому якщо цю модель ми так дбайливо зберігаємо, то чи варто дивуватися, що повертається до нас і сама доісторична епоха?
Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень
фінансово.
Щиро дякуємо!
