Ісус Христос нікому не обіцяв життя легкого, позбавленого будь-яких страждань на землі. Воно і не становить мети християнина, який спрямовує свій мисленний зір значно далі — за межі видимого світу.
Християнин покликаний входити «вузькими дверима» (Мт 7,13) до Царства Божого, логіка якого відмінна від логіки світу, в якому ми живемо. Вона іноді може здаватися парадоксальною, суперечливою з нашого погляду, неможливою для здійснення. Однак «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк 18,27).
Такими парадоксальними можуть видатися слова Спасителя: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені» (Мт 5,5). Або в паралельному місці з іншого Євангелія ще краще, детальніше: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись» (Лк 6,21). І на противагу цьому: «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк 6,25).
То що ж, нам не просихати від сліз, щоб досягти щастя? Проте це вже були б досить просторі двері й широка дорога, — однак такі, як відомо, ведуть на погибель (пор. Мт 7,13). Нагод для плачу в нашому житті не бракує. І дуже було б легко рюмсати через кожну дрібницю, нічого не роблячи, лише лементуючи, яка в нас доля погана.
Не всякий плач у нашій «долині сліз» веде до блаженства. Сам Христос, як засвідчують євангелісти, плаче двічі. І неспроста. Один раз над померлим Лазарем (Йн 11,35). Ці сльози св.Василій Великий пояснює так: «Тому й, оплакуючи приятеля показав, що має нашу людську природу й так вилікував нас від перебільшення: не дозволяти почуванням зламати нас, ні не бути без серця в смутках»(1). Бо ж не побивався, не впадав у розпач, а лише «заплакав», показавши, що й почуття мають здорову розсудливу міру.
В іншому своєму творі єпископ Каппадокійський говорить, що і такий плач не веде до справжнього блаженства: «Не треба думати, що цю заповідь зберігає той, хто оплакував би смерть людей і з тим, хто сумує, ревно тужив. Не можна похвалити лікаря, який замість помогти хворому, сам набрався недуги»(2).
«Це не ті сльози, — каже св. Єронім, — які проливаються над померлими згідно із загальним законом природи, але над померлими через свої гріхи і пороки»(3). Не виняток тут і ми самі. Христос «розуміє під блаженними тих, які прагнуть загладити власні гріхи слізним плачем або не перестають оплакувати в благочестивому переживанні закону несправедливість світу й переступи грішників»(4). Бо вдруге в Євангелії Він сам плаче над нерозкаяністю Єрусалима: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима!» (Лк 19,41-42).
«Боже слово нам наказує, щоб ми з праведними веселилися, а сумували й плакали з тими, що в покуті проливають сльози, або щоб оплакували закаменілих серцем, бо вони навіть не знають, що йдуть на загибель»(5).
Під уточненням «нині», яке маємо в цьому блаженстві в Євангелії від Луки, св.Йоан Золотоустий розуміє саме земні реалії і закликає: «Тому напучую, прошу і благаю тужити і плакати через гріхи тут… Тим, хто плаче тут, слід отримати втіху там; а тим хто тут веселиться, сміється і не журиться через гріхи, неминуче доведеться там плакати і ридати, і скреготіти зубами»(6).
Але, як не всякий плач на землі є спасенним, так і не всякий сміх гідний осуду. Сміхом, який обернеться згодом у сльози, св.Йоан Золотоустий вважає сміх того, хто «ганьбить інших, глузує»(7). Як і того, хто все своє життя марнує у бездумних безмірних розвагах, «бо душа під час забав буває слабшою та розніженою, а під час плачу зміцнюється, стає доброчесною, звільняється від усіх пристрастей, стає величнішою і більш мужньою»(8). «Якщо той, хто оплакує смерть дітей, дружини чи когось із родичів, в цей час скорботи не захоплюється ні любов’ю до багатства і тіла, ні славою, не дратується через образи, не охоплюється заздрістю, не віддається будь-якій іншій пристрасті, а буває повністю поглинутий скорботою, то чи не набагато більшу безпристрасність щодо всього цього проявлять ті, хто належно оплакує свої гріхи»(9).
Оплакуванням своїх гріхів, яке веде до освячення, а відтак до блаженства, велику увагу приділяє візантійська літургійна традиція. Ним зокрема позначені богослужіння Великого Посту, на центральний план в яких виходить тема покаяння. Зі сльозами блаженних ми літургійно входимо у нього: «Молитвами та сльозами шукаймо Господа Спасителя і забудьмо врешті всю злобу, взиваючи: Згрішили ми перед тобою, Христе Царю! Спаси нас, Добросердий, як колись ніневітян, і вчини нас учасниками небесного царства»(10).
Але, «маючи приклад розбійника і блудного сина, Манасії та блудниці, гонителя, митаря і зрадника, я не втрачаю надії. Знаючи твоє чоловіколюб’я і доброту, Спасе, навертаюся і плачу, і маю добру надію, що мене приймеш»(11). Такий плач виражає «смуток цілковитого віддання себе волі Отця»(12) і надію. Вона виступає тією необхідною умовою, що «журба наша в радощі обернеться» (пор. Йн 16,20) і «ніхто наших радощів від нас не забере» (пор. Йн 16,22).
Бо насправді не ми досягаємо блаженства, а воно нам дарується: «подателем людського щастя… є сам Бог»(13). Невипадково це блаженство в Євангелії від Матея звучить у пасивному стані: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені» (Мт 5,5). Не самі себе втішать і зроблять щасливими, а Бог у новому Єрусалимі, «що сходить з неба» (Одкр 21,2), «витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю» (Одкр 21,4). Лиш би ми зберегли свою вірність Йому і «осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчили»(14).
Василь Калита — журналіст, блогер, основними зацікавленнями якого є суспільні, богословські, філософські, психологічні та історичні теми. Редактор парафіяльного вісника та катехит при храмі Всіх Святих Українського Народу (м.Львів, УГКЦ).
1.Науки святого Василія Великого для народу / пер. з гр. о. Й. Чепіль, ЧСВВ, о. М. Когут, ЧСВВ, о. Д. Дорожинський, ЧСВВ, о. С. Фединяк, ЧСВВ, Жовква: Місіонер 2010, 49.
2.Науки святого Василія Великого для народу, 66.
3.Иероним Стридонский, «Комментарий на Евангелие от Матфея» // Библейские комментарии отцов Церкви и других авторов I–VIII веков. Новый Завет. Том 1а: Евангелие от Матфея 1-13 / ред. М. Симонэтти, Тверь: Герменевтика 2007, 102.
4.Хроматий Аквилейский, «Трактат на Евангелие от Матфея» // Библейские комментарии отцов Церкви и других авторов I–VIII веков. Новый Завет. Том 1а: Евангелие от Матфея 1-13 / ред. М. Симонэтти, Тверь: Герменевтика 2007, 102.
5.Науки святого Василія Великого для народу, 66.
6.Св. Йоан Золотоустий, Зібрання повчань. Книга 1, Жовква: Місіонер 2015, 113.
7.Св. Йоан Золотоустий, Зібрання повчань. Книга 1, 348.
8.Св. Йоан Золотоустий, Зібрання повчань. Книга 1, 177-178.
9.Иоанн Златоуст, «Гомилии на Евангелие от Матфея» // Библейские комментарии отцов Церкви и других авторов I–VIII веков. Новый Завет. Том 1а: Евангелие от Матфея 1-13 / ред. М. Симонэтти, Тверь: Герменевтика 2007, 102-103.
10.Великопісна Тріодь, глас 2, подібний: Коли з дерева, понеділок І тижня Великого Посту, Вечірня, Стихира на «Господи, взиваю я» // Молитвослов. Часослов – Октоїх – Тріодь – Мінея, Рим – Торонто: Видавництво ОО. Василіян 1990, 383-384.
11.Науки святого Василія Великого для народу / пер. з гр. о. Й. Чепіль, ЧСВВ, о. М. Когут, ЧСВВ, о. Д. Дорожинський, ЧСВВ, о. С. Фединяк, ЧСВВ, Жовква: Місіонер 2010, 49.
12.Науки святого Василія Великого для народу, 66.
13.С. Луцаж, Головні гріхи та блаженства, 48.
14.Часослов, Вечірня, Єктенія // Молитвослов. Часослов – Октоїх – Тріодь – Мінея, Рим – Торонто: Видавництво ОО. Василіян 1990, 14.
фінансово.
Щиро дякуємо!
