Християнське розуміння Таїнства подружжя розвивалося у ранній Церкві повільно. Життя у шлюбі часто вважалося другорядним поряд із безшлюбним служінням Богові.
Хоча сам Ісус обрав місцем свого першого чуда саме весілля, — а отже, для Нього нерозривність і непорушність подружжя була очевидною, проте структура самого Таїнства закріплювалася протягом століть.
Шлюб у Римській імперії контролювався римським правом, благословення священника було необов’язковою його умовою. Після її розпаду Церква ще довгий час не мала стандартизованого обряду або вчення про шлюб. У той самий час догма про народження Христа Дівою затьмарила роль святого Йосифа як чоловіка Марії та вихователя Ісуса — наприклад, святий Єронім зображував його головним чином як того, хто «завжди зберігав свою цноту». Мистецтво відображало ці акценти, часто або усуваючи Йосифа від участі у зображеній сцені, або зображуючи його як чоловіка похилого віку, що тримається на безпечній відстані від бажань та спокус юності.
Святий Йосиф: обличчя зразкового шлюбу
Святий Августин вступив у дискусію про сутність шлюбу, наполягаючи на тому, що він забезпечує продовження роду, стримує хтивість і сприяє спілкуванню між двома статями. Але він тоді не знав, що святий Йосиф стане втіленням взірцевого шлюбу.
У часи середньовіччя шлюб часто було оточено плутаниною та безладом. Множилися підпільні шлюби — прокляття для єпископів, оскільки шлюби, укладені без свідків, часто призводили до багатоженства. Четвертий Латеранський собор у 1217 році спробував запобігти зловживанням, вимагаючи публічно зачитувати у парафіях про наміри конкретних осіб укласти шлюб.
Крім того, саме слово «подружжя» (лат. «matrimonium»), що походить від поєднання двох слів, які означають «матір» та «стан існування», спонукало багатьох до думки про те, що продовження роду, а отже — і статеве співжиття є справжньою суттю шлюбу. Щоб спростувати це категоричне уявлення, святий Раймунд Пеньяфортський написав Суму про шлюб, у якій визнавав важливість співжиття, але наполягав на тому, що шлюб може бути укладений лише за взаємною згодою, і цей аспект є головним.
Хто краще може проілюструвати достатність самої лише згоди та її первинність над статевим співжиттям, ніж святий Йосиф? З огляду на це, святий Раймунд зазначав: «Якби плотське співжиття було необхідною умовою шлюбу, це означало би, що шлюбу між Марією та Йосифом не було».
Йосиф — ідеальний наречений
Цей напрямок мислення породив нову іконографічну тему для живопису: Йосиф як ідеальний наречений. Джотто, художник XIV ст., був одним із перших, хто зобразив весілля Йосифа та Марії на фресці у каплиці Скровені. Його майстерна гра світла створювала ефект живої присутності фігур, тоді як спроби створити тривимірний простір на двовимірній площині показували глядачам наречених, що входять у священний простір для Таїнства. При укладенні шлюбу присутні свідки, які спостерігають, як священник поєднує руки Йосифа та Марії, підкреслюючи їхню взаємну згоду. Зовні група чоловіків ламає гілочки дерев і сердито перемовляється, що є відображенням апокрифічної історії про сватання Марії, у якій потенційні наречені йшли до неї з гілками, сподіваючись бути обраними. Коли Йосиф вийшов поперед молодих кандидатів, його гілка розквітла, що означало Божественну волю на те, аби він став чоловіком Марії, і молоді люди від гніву поламали свої гілки.
Постать загадкового юнака, що стоїть біля дверей із піднятою рукою, легше зрозуміти у пізнішому творі учня Джотто, Бернардіно Дадді, що зобразив сцену весілля в оточенні чудових квіткових гобеленів. Жінки кидають захоплені погляди на Діву, тоді як чоловіки сердито жестикулюють, а один із них гнівно піднімає руку на Йосифа. Схоже, що один із потенційних наречених, якого не обрали, хоче захистити свою честь бійкою, що не було рідкістю для реалій тогочасної Італії.
Віднайдення реліквії обручки Марії призвело до того, що сцену весілля Йосифа та Марії почали зображувати не на нижніх частинах вівтарних образів, як це було раніше, а на основній частині вівтаря. Реліквія з’явилася у місті Кьюзі неподалік Сієни, і її зростаюче вшанування вимагало встановлення святкового дня на спомин весілля Богородиці. У 1473 році обручку було викрадено німецьким монахом і доставлено до Перуджі, де вона зберігається і зараз. Невдовзі після цього Папа Сікст IV нарешті встановив окреме свято на честь святого Йосифа 19 березня.
На знак подяки мешканці Перуджі доручили своєму найкращому художникові, П’єтро Перуджіно, створити вівтарний образ весілля Марії та Йосифа. Це зображення ознаменувало собою тріумф порядку та перспективи художнього мистецтва епохи Ренесансу. Наречені не дивляться на глядачів, — їхні погляди спрямовано усередину дійства, чим ніби запрошують вірних виступити у якості свідків шлюбу, коли Марія простягає палець Йосифу, який надягає їй обручку. Великі кам’яні плити під ногами створюють атмосферу спокою, і навіть сердиті юнаки здаються більш умиротвореними.
Перуджіно опускає будь-який надмір пристрастей у цій сцені, маючи на увазі чистоту шлюбу Йосифа та Марії. Вигадлива восьмигранна будівля, що традиційно асоціюється з баптистерієм, підкреслює сакраментальний характер шлюбу, але також і нагадує про майбутнє народження Спасителя. Усі віддалені перспективні лінії сходяться у одній точці; відкритий дверний проріз веде у нескінченний горизонт, що слугує ефективним способом застосування наукового знання про живопис для відображення нерозривності шлюбу.
Через чотири роки Рафаель створив вівтарний образ цієї ж сцени у такому ж стилі для міста Чітта-дель-Кастелло. Геній з Урбіно вочевидь надихався Перуджіно, але додав від себе кілька власних перлин. Елегантна пропорція площі залишилася незмінною, але замість того, щоб стояти майже на одному рівні вздовж площини картини, фігури, що беруть у ній участь, м’яко рухаються досередини, запрошуючи глядача до участі у шлюбній урочистості.
Більш глибокі кольори Рафаеля додають сцені стриманості, і простір за спинами учасників сцени здається більшим. Рафаель скоротив різницю у віці між Йосифом та Марією, зобразивши молодого чоловіка, який стане зразком його власної майстерності у пізніших роботах. Але два найбільших нововведення Рафаеля — це нахил голови священника, що дозволяє краще зосередитись на обручці, та округлий храм на задньому плані, форма якого символізує не лише нескінченність шлюбу, а й саму обручку.
Остаточне перетворення образу Йосифа у мистецтві Відродження відбулося близько 1523 року, коли Россо Фіорентіно написав весілля Йосифа та Марії для базиліки Сан-Лоренцо у Флоренції. Меценат, що втратив своїх нащадків, присвятив каплицю святому Йосифу, що саме по собі вже було великим новаторством. Людна сцена весілля відбувається в оточенні чудової гри тіні та кольору, у якій світло зосереджується на молодятах у центрі. Сором’язлива Марія простягає пальці, тоді як Йосиф, — молодий, із м’язистими ногами та каскадом русявих кучерів, — приносить їй обітницю вірності. Здається, врода Йосифа вражає навіть священника, який із захопленням дивиться на нього.
Троє святих присутні під час укладення шлюбу: свята Аполлонія (улюблена флорентійська свята), свята Анна (мати Марії та покровителька плідності) і Вікентій Феррер, покровитель шлюбу. Глибоко особистий характер цієї роботи передбачав зростаючу відданість святому Йосифу, прикладом якої виступали інші святі, та яка відкривала численні нові образи ідеального чоловіка доби Відродження.
Переклад CREDO за: Elizabeth Lev, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
