В урочистість апостолів Петра і Павла побачив світ Апостольський лист Папи Франциска «Desiderio desideravi», присвячений літургії, в якому він наголошує на тому, що богослужіння, яке не євангелізує, не є справжнім.
«Я дуже хотів спожити цю пасху з вами перш, ніж мені страждати», — сказав Ісус, розпочинаючи останню пасхальну вечерю з учнями, під час якої установив Пресвяту Євхаристію. Перші слова цього вислову дали назву Апостольському листу Папи Франциска «Desiderio desideravi» про літургію, який оприлюднено в середу, 29 червня 2022 р., в урочистість святих апостолів Петра і Павла. Документ, що складається із 65 пунктів, є опрацюванням результатів пленарної асамблеї Дикастерії божественного культу, що відбулася 2019 року. Про це пише Vatican News.
Це не нова інструкція чи перелік норм, а роздуми, які наголошують на важливості церковної єдності навколо обряду, що зродився із пособорної реформи, заохочують до розуміння краси літургії та її ролі в євангелізації і завершуються таким закликом: «Облишмо суперечки, щоб разом слухати те, що Святий Дух промовляє до Церкви, оберігаймо сопричастя, не переставаймо захоплюватися красою літургії».
Папа Франциск пише, що християнська віра або є зустріччю з живим Ісусом, або це не віра. І літургія забезпечує нам цю зустріч. «Нам не потрібен туманний спогад про Тайну вечерю, ми потребуємо бути присутніми на Тайній вечері», — зазначає він, висловлюючи побажання, щоби «краса християнського богослужіння та його необхідних наслідків в житті Церкви не була спотворена поверховим і спрощеним розумінням її цінності, чи що гірше, маніпуляцією на служінні якомусь ідеологічному баченню, яким би воно не було».
Святіший Отець пояснює, що наша участь в євхаристійному жертвоприношенні — це «не наш здобуток, ніби ми можемо вихвалятися ним перед Богом і перед ближніми»; що «літургія не має нічого спільного з аскетичним моралізмом», але є «даром Господньої Пасхи», прийнявши який, наше життя стає новим. Потрібно наново відкривати красу релігії, але це відкриття «не є шуканням обрядового естетизму, що вдовольняється тільки дбанням про зовнішні формальності обряду чи скрупульозним дотриманням рубрик». Водночас, це ствердження жодним чином не схвалює протилежну крайність, яка плутає «простоту з недбайливою вульгарністю, суттєвість — з грубою поверховністю, конкретність обрядової дії — з доведеним до крайності практичним функціоналізмом».
Як зазначається у документі, про кожен аспект богослужіння (простір, час, жести, слова, предмети, ризи, спів і музика) потрібно дбати, кожну рубрику потрібно виконувати. Але навіть якщо «якість і норма богослужбової дії будуть забезпечені, цього недостатньо, щоби зробити нашу участь повною». Не має забракнути «зачудування пасхальним таїнством», яке присутнє «в конкретності сакраментальних жестів». І тут не мається на увазі розпливчатий вираз «відчуття таїнства», гаданим усуненням якого дорікають літургійній реформі. Зачудування, про яке пише Папа, — це не розгубленість перед лицем незрозумілої реальності чи загадковим обрядом, але «захоплення тим, що Божий задум спасіння об’явлений нам в Ісусовій Пасці».
Що потрібно чинити для того, щоби відновити здатність переживати у повності літургійні чинності? Перед обличчям розгубленості пост-модернізму, перед обличчям індивідуалізму, суб’єктивізму та абстрактного спірітуалізму, Святіший Отець заохочує повертатися до документів Другого Ватиканського Собору. Він вважає, що розглядати наявні, на жаль, напруження навколо богослужіння лише як прості розбіжності між різною чутливістю щодо обрядової форми, банально. За битвами про обряд приховані різні бачення Церкви. Не можна визнавати на словах реальність Собору, але не приймати реформу, що зродилася з його документів.
Частину роздумів Папа присвячує важливості літургійного вишколу, без якого «реформи в обряді та тексті мають незначну користь». Він наполягає на формуванні, насамперед, у семінаріях, підкреслюючи, що богословське розуміння літургії не дозволить сприймати ці слова так, мовляв усе применшується до аспекту культу. «Богослужіння, яке не євангелізує, — не справжнє, як не справжнім є звіщення, що не веде до зустрічі з Воскреслим у богослужінні: обоє ж, без свідчення любові, є мов мідь бреняча або кимвал звучний».
Святіший Отець пише про важливість виховувати розуміння символів, що дедалі важче дається сучасній людині. Одним із способів для цього — це «дбати про мистецтво відправляти богослужіння», що не можна применшувати лише до самого дотримання рубрик або уявляти собі як «іноді дику» креативність без правил. «Обряд, — пише він, — це правило, а правило ніколи не є ціллю саме в собі, але завжди служить вищій реальності, яку хоче захистити». Мистецтво служити не можна засвоїти, відвідуючи курси риторики чи техніки переконливої комунікації; потрібна «старанна відданість богослужінню, даючи можливість йому самому передавати нам своє мистецтво». Місце «абсолютної важливості» між літургійними жестами займає, за його словами, тиша.
Папа зауважує також, що в християнських громадах на їхній спосіб переживати богослужіння впливає те, як їхній священник очолює літургійне зібрання. До неадекватних моделей такого головування він зараховує «сувору закам’янілість або доведену до крайнощів креативність; одухотворений містицизм або практичний функціоналізм; прискорений поспіх або наголошену повільність, недбале нехлюйство чи надмірну витонченість, доброзичливість понад міру або священну незрушність». Натомість, очолювати Євхаристію означає «бути зануреним у горнило Божої любові», і коли розумітимемо це, то не потребуватимемо напрямних для правильної поведінки.
Папа підсумовує, просячи всіх єпископів, священиків і дияконів, вихователів у семінаріях і викладачів богословських факультетів, катехитів допомагати святому Божому людові «черпати з того, що завжди було першочерговим джерелом християнської духовності», щоби Церква «у розмаїтті мов могла підносити ту саму й ідентичну молитву, спроможну виразити її єдність».
фінансово.
Щиро дякуємо!
