Питання: Краще брати участь у Святій Месі час від часу, але свідомо і добровільно, — чи щонеділі, але переважно з обов’язку чи щоб отримати підпис священника?
Відповідь:
«Не залишаймо своїх сходин, як то в декого є звичай, а, навпаки, втішаймо себе», — пише автор Послання до євреїв (Євр 10,25) і тим самим дає нам зрозуміти, що проблема зі щонедільною участю в Євхаристії «стара, як світ». У наш час вона часто набирає форми поставленого запитання: «Чи не краще брати участь у Святій Месі час від часу, але свідомо і добровільно, аніж щонеділі змушувати себе? Чи якість не важливіша за кількість?» Відповідь на такі запитання вимагає піти глибше за просто окреслене в них питання: до ментальності та внутрішніх припущень, які ми несвідомо приймаємо разом із більшістю сучасних людей.
Свідчення приналежності
У Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ) написано: «Участь у спільному святкуванні недільної Євхаристії засвідчує належність до Христа і Його Церкви та вірність їм. Цим вірні підтверджують єднання у вірі й любові. Вони разом засвідчують святість Бога та свою надію на спасіння. Вони взаємно зміцнюють себе під проводом Святого Духа» (ККЦ, п. 2182). Хтось скаже: «Красиві слова; але як часто нам вдається так пережити Святу Месу, щоб насправді відчути ‘єднання у вірі і любові’»? У такому мисленні приховане перше помилкове припущення, яке викликає знеохочення до регулярної участі у Святій Месі. Воно полягає в ототожненні єднання — з Богом і з людьми — з якоюсь формою внутрішнього емоційного досвіду. Можна сказати, що це — переоцінювання площини переживань та почуттів за одночасного недооцінювання іншого чинника — тіла. Тому варто звернути увагу на один дивовижний факт: момент найбільшого єднання з Богом, на який тільки здатна людина на землі, — це не внутрішній досвід Його близькості, а простий тілесний акт споживання освяченої Гостії.
Так само єднання з братами та сестрами я будую як через почуття нашої близькості, так і через те, що, попри відмінності чи просто незнайомство, ми всі зустрічаємося в одному місці, входимо одними дверима й сідаємо поруч у тих самих лавках (хіба не цього нам бракувало під час обмежень, пов’язаних із пандемією COVID‑19?) Звісно, відчутна тілесна присутність не повинна виключати емоції: іноді ми насправді відчуваємо сопричастя з тими, хто молиться на тій самій Святій Месі; іноді в момент прийняття Святого Причастя ми насправді відчуваємо сильне внутрішнє зворушення. Але суть не в цьому. Наші стосунки з Богом дещо схожі на стосунки сімейні. Любов у сім’ї містить у собі як моменти ніжності, коли здається, що весь світ насичений теплом і гармонією, так і звичайне, щоденне перебування разом, усі ці дрібнички, з яких зіткана буденність, включно зі словами: «Одягнися тепліше, надягни шапку»; «обід у холодильнику, я сьогодні буду пізно, бо маю зустріч», — а не лише тихенько сказане на вушко «люблю тебе».
Реальність чинить опір
Друге помилкове (і часто неусвідомлене) припущення, яке ми приймаємо, стосується наших спонтанних імпульсів. У добу повсюдних закликів «жити у згоді з собою» та «йти за покликом серця» нам часто здається, що коли ми виконуємо щось з обов’язку або за звичкою, то це робить несправжнім те, чим ми займаємося. Але «світ» повністю б розвалився, якби ми будували його виключно на тому, що спонтанно відчуваємо. Так само розвалиться будь-яке будування життя віри за такою схемою: воно швидко стане поетичним мріянням, а не духовним реалізмом. У духовному розвиткові є місце для імпульсів і одкровення, але розвиток полягає не в цих одкровеннях. Вони радше є результатом, нагородою, яку Бог часом нам дає, щоб ми не втомилися в дорозі. А розвиток зазвичай відбувається у важкі моменти боротьби з опірною матерією — зі слабкістю нашого тіла, нестійкістю наших думок і психіки: чи це буде читання Святого Письма попри нудьгу й відволікання, чи ходіння щотижня на Месу попри те, що цього дня мене туди «не тягне». Однією з найкращих перевірок реальності є те, що вона, на відміну від мрій, опирається нам.
Благодать дару
«Ми дякуємо Богові завжди за всіх вас, коли згадуємо про вас у молитвах наших. Маємо в пам’яті безперестанку діло вашої віри, труд вашої любові й терпеливість вашої надії на Господа нашого Ісуса Христа перед Богом і Отцем нашим», — такими словами Павло, Силуан і Тимотей вітають солунян у листі до них (1 Сол 1,2‑3). Всім відомо, що віра, надія і любов — це т. зв. богословські чесноти, які є не наслідком самовдосконалення людини, а благодатним даром Бога; і все ж, у процитованому уривку вони поєднані з «ділом», «трудом» і «терпеливістю». Важко знайти в Біблії фрагмент, який би краще наголошував, що в християнському житті дароване переплітається з зусиллями. Можна додати: так само і спонтанне, те, що є найглибшим бажанням людини та її «голосом серця», поєднане з працею, аскетизмом — а також із правильно трактованою звичкою.
Це не продукт
Треба визнати, що рутина і звичність у нас сприймаються погано. Сьогодні про них найчастіше згадують у контексті мертвої віри, «звикання» до Бога і нечутливості до Його таємниць. Але вони також мають і позитивний бік: тільки на підставі певної рутини і звички — а значить, постійності, яка не залежить від емоційних «гойдалок», — може вирости зріла віра. Людина не може бути постійно містиком, який «рухається» лише від екстазу до екстазу, — адже навіть містики не зупинялися тільки на почуттях. Хоча початок віри може бути пов’язаний із якимось переломним досвідом, та її зростання вимагає постійності; це нагадує зростання дерева, якого людина не може побачити.
Свята Меса — це не продукт, приготований на наш смак. Ми дозріваємо до неї поступово і, мабуть, ніколи не дозріємо повністю. Людина — нетерпляча; вона щоразу очікує видовища і вдоволення своєї цікавості; може поставитися до богослужіння так, як Ірод поставився до Ісуса, якого вели на страту: він очікував від Месії «знаків», не побачив їх — і тому погордував Ним. Але якщо ми сприйматимемо недільну участь у Святій Месі не як нудний обов’язок, а як поступовий процес виховання, втаємничення у щось велике й тонке, то врешті-решт зможемо побачити її цінність і красу. У цьому Свята Меса дещо схожа на симфонічну музику: її важче слухати, ніж пісеньку по радіо; але, на відміну від останньої, вона ніколи не набридне і не «приїсться». Так і зі Святою Месою: якщо раз відкриєш її глибину, то постійно знаходитимеш у ній щось нове.