Прийшли до мене батьки, страшенно занепокоєні тим, що їхня дитина, яка не хоче ходити до храму, постійно повторює запитання, перед яким вони безпорадні: «Чому я повинен вірити?»
На запитання читачів відповідає о. Яцек Салій ОР.
Вони самі — глибоко віруючі католики. Молитва, мислення в категоріях віри, керування у своєму житті Словом Божим насправді визначають їхнє життя. Господь Ісус для них це Хтось насправді близький і дуже коханий — але що відповісти дитині, коли вона скаже, що абсолютно цього не відчуває і не розуміє?
Коли дитина ставить таке запитання — складно відповісти доказами існування Бога. Не лише тому, що наведення переконливого доказу в цій царині зазвичай перевищує компетенцію батьків і терпеливість дитини. Радше все ж таки тому, що як батьки, так і дитина інтуїтивно знають, що докази існування Бога можуть щонайбільше зміцнити в релігійних переконаннях когось, хто вже однозначно віруючий, — однак навряд чи наблизять до Бога-Любові, і ні в кому не засіють любов до Бога.
Я би сам тоді спробував відповідати запитанням на запитання — причому таким, яке на перший погляд може видатися втечею від серйозної розмови. А саме, на запитання, чому я повинен вірити, я би відповів: а чому ти повинен дихати? Дихати я можу глибоко або ні, носом чи ротом, повітрям свіжим або загазованим, однак дихати я повинен: перестану дихати лиш тоді, коли помру.
Подібно і з вірою. Людина так створена, що взагалі не вірити для нас неможливо. Я зараз не говорю про віру в сенсі посідання таких переконань, із яких мало що випливає на практиці. Бо таким способом можна — гадано — навіть у Бога вірити, або в різні високі ідеї, наприклад, у прогрес, у загальнолюдське братерство, в демократію тощо. Якщо ця чи інша моя віра не виражається в моїх реальних позиціях і вчинках — це віра-видимість, а я сам можу взагалі не усвідомлювати, в кого або у що я вірю насправді.
Однак у щось або у когось я точно вірю. Святе Письмо різними способами повчає і нагадує, що коли ми покидаємо віру в Бога істинного, то стаємо сповідниками і шанувальниками таких чи інших божків. Тому що в загальному розумінні вірити означає визнавати когось або щось як найвищу цінність, гідну безумовного пошанування, заради якої ми готові відмовитися від інших цінностей. Хтось може, наприклад, як у свого божка увірувати в кар’єру, секс, гроші абощо.
Зазвичай своїми божками, у найвищу цінність яких людина вірує і невільником яких стає, ми вибираємо цінності загалом позитивні. Гроші й достаток, задоволення і комфорт, директорське крісло, керівна посада або добра думка оточення — самі по собі не є чимсь поганим, а в прагненні це осягнути і посідати немає нічого осудного. Нещастям стає лиш те, що людина в якусь із цих цінностей повірить як у свою найвищу цінність — і почне на служінні їй припускатися негідних учинків. Ідолопоклонство починається лише тоді, коли якась із цих цінностей стає божком, важливішим за принципи справедливості.
Хоча, в принципі, можна увірувати також і в божків не ціннісних: у гадану цінність алкоголю чи наркотиків, розпусти чи «залипання» в серіалах/соцмережах/іграх. Ми здатні увірувати навіть у божків повністю позбавлених ціннісності: наприклад, прийняти як найголовнішу думку безглуздість свого життя і почати поклонятися цьому огидному божку, ім’я якому — розпач. Так чи інакше, не вдасться бути людиною і не повірити ні у що і ні в кого. Так само, як не вдасться жити не дихаючи.
Тому дуже й дуже помилковим є мовний поділ людей на «віруючих» і «невіруючих», маючи на увазі «вірують чи не вірують у Бога». Водночас не всі, хто вважає себе (і кого вважають) віруючими, насправді в Бога вірують, тобто насправді ввіряють (або щонайменше стараються ввіряти) Йому самих себе, і в цій перспективі стараються укладати всі свої справи. З другого боку, не всі, які вважають себе (і кого вважають інші) невіруючими, насправді в Нього не вірують. Безсумнівно мав рацію св. Августин, коли стверджував, що Господь Бог має ворогів серед тих, кого вважають Його друзями, але також має друзів серед тих, кого вважають Його ворогами. Він один знає серця кожного з нас.
Зауважмо, що, навіть бунтуючи проти Господа Бога, людина інтуїтивно розуміє, що тільки віра в Нього є справжньою вірою. Зрештою, запитання «Чому я повинен вірити?» — певно, для всіх без винятку означає «Чому я повинен вірити в Бога?»
На завершення ще раз згадаймо св. Августина. Він проникливо зазначив, що остаточно ми маємо до вибору тільки два життєві сценарії. Ми можемо або любити Бога аж до самозречення — або ж любити себе аж до відкинення Бога. Кожен мусить вибрати сам.
Переклад CREDO за: о. Яцек Салій ОР, Opoka