Отець Михайло Романів ОР, директор фастівського Центру святого Мартина, розповів CREDO про свою гуманітарну місію на Херсонщині й поділився власним свідченням того, як навіть із великого лиха можуть проростати паростки добра.
— Історія з Херсоном розпочалася для нас у березні 2022 року, коли ми намагалися евакуювати дитячий будинок (згодом вивезти дітей допомогла німецька організація). Ми залишалися в контакті з волонтерами, що працювали під час окупації Херсона, і після його звільнення 11 листопада 2022 року вирушили туди. Наша остання поїздка до Херсона, що відбулася минулого тижня, була вже десятою, і нашою метою була підтримка людей, що потребують допомоги. Після підриву Каховської ГЕС це питання набуло особливої актуальності й ми хотіли закорінитися у Херсоні, щоб бути поруч із місцевими людьми.
Важливий проєкт, який нам вдалося втілити у життя за останній час, — це відкриття соціальної кухні у Херсоні. У цьому нам допомогли друзі з Нідерландів та Польщі. Зараз ця кухня функціонує завдяки допомозі Святішого Отця, який передав нам кошти через кардинала Конрада Краєвського, що приїздив в Україну минулого тижня і провів із нами два дні. Зараз кухня надає від 800 до 1000 обідів, годуючи людей, які поки що не можуть повернутися до своїх домівок.
За цей час Херсон став нам дуже близьким. Ми відчуваємо, як сильно війна об’єднує людей; вони намагаються щось робити, йти назустріч одне одному, і таких людей насправді дуже багато. Це люди, що живуть у Херсоні, а також ті, що з’їхалися з усієї України: наприклад, минулого тижня наші обіди розвозили лісники з Закарпаття, які приїхали саме для того, щоб волонтерити.
Херсонська римо-католицька парафія продовжує функціонувати, священники залишаються на місці. Там щодня відправляють Месу. Зі свого досвіду можу сказати, що у неділю до Причастя приступає близько 25 людей, а загалом на Cлужбу Божу приходить 30-40 чоловік.
Наша волонтерська команда складається з мешканців багатьох міст. Одразу після повномасштабного вторгнення ми [Центр святого Мартина] переформатували свою діяльність: поставили ліжка у класах для тих, хто прибував до нас, закрили кав’ярню і почали готувати обіди. Був момент, коли у нас було 120 волонтерів з різних міст; зараз їх понад 40, і ми також чекаємо на волонтерів з-за кордону. Волонтерська праця має ротаційну форму, щоб люди могли трохи відпочити.
Дуже цінним для мене є те, що багато наших волонтерів за цей час приєдналися до Церкви. Вони бачили, як ми переживаємо нашу віру, і захотіли розділити її з нами. Багато хто пройшов підготовку до першої сповіді та Першого Причастя, долучившись до нашої парафіяльної спільноти. Серед них є волонтери, які зараз працюють у Херсоні, а також у прихистках на Харківщині, у селах Великий Бурлук і Залиман.
Коли ми молилися на Месі разом із кардиналом Краєвським, на словах «…і обдаруй наші дні миром» він зробив паузу. У цей момент пролунав вибух — у Херсоні таке трапляється постійно, — а ми продовжили молитися далі. Для мене це був дуже глибокий і символічний момент: що ми можемо єднатися з усією Церквою, втішати знесилених. В одному з сіл, куди ми розвозили розкладні ліжка з матрацами, я зустрів жінку. Вона сказала, що все життя розмовляла російською мовою, але тепер принципово спілкується українською. Окупанти шість разів обшукували її будинок, тричі закривали її «на ямі». Її чоловік пішов захищати Україну, а вона, не бажаючи залишати свій дім і господарство, орендувала квартиру в Херсоні і бігала через поле, щоб доглядати свої кози, постійно боячись, що окупанти повернуться, як погрозили. Ця жінка дякує Богові за те, що пережила все це, і для мене кожна така історія — це дотик до Христових ран, подібно до того, як Ісус дозволив святому Томі вкласти пальці в Його рану, щоб той повірив. У такі моменти ми вкладаємо пальці у рани цілої нашої країни. Ці рани — прославлені у Христа; вони особливі, і я вірю, що ці люди, зранені війною, є для нас особливим Божим даром, бо вони просувають надію, залишаючись на місці і служачи одне одному. Ми приїхали й поїхали, а люди, що свідомо залишаються, особисто для мене є Божим чудом.
Немає «чужої» війни. Війна не відбувається десь там. Все це стосується кожного з нас, кожен із нас покликаний торкатися ран війни, зцілювати їх. Ми повинні робити це у будь-який доступний особисто нам спосіб. У нас немає вибору, бо це необхідно для нашої свободи і перемоги. Я не можу стояти обабіч, знаючи, що хлопці з моєї парафії зараз воюють, і ніхто не має стояти обабіч — бо другого шансу у нас не буде.
Повністю розповідь отця Михайла Романіва ОР можна прослухати тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
