Роздуми над Божим Словом на спомин свв. Тимотея і Тита
Євангеліст Лука докладно описує спосіб, яким має здійснюватися євангелізація: «До якого тільки дому ввійдете, спочатку кажіть: “Мир цьому дому!” І коли буде там син миру, спочине на ньому мир ваш; коли ж ні — до вас повернеться”». Отже, посланий з проповіддю учень має приносити мир. Він повинен передати іншим мир Божий.
У нашому розумінні слово «мир» означає скоріш відсутність ворожнечі, сварки, колотнечі, війни. На Сході це слово, яке єврейською звучить «шалом», означає повноту, наповненість, здоров’я.
Якщо ми розуміємо мир як відсутність ворожнечі, стану війни, то в такому разі учень Христа приносить те, що може усунути причину війни людини з Богом. Причина стану війни людини з Богом лише одна: гріх. Ми розуміємо, що для усунення цього стану потрібна зустрічна дія з обох сторін. Від Бога конче необхідна Його благодать, ініціатива Божого Милосердя; а від людини — відповідь на цю благодать, тобто покаяння: розкаяння і змінення свого життя. Проте тут, у святого Луки, Ісус чомусь не говорить про покаяння, навернення. Він каже тільки: «коли буде там син миру, спочине на ньому мир ваш; коли ж ні — до вас повернеться». Євангеліст просто дає шанобливу назву людині, яка через покаяння прийняла Божу благодать в усі сфери й частинки свого життя, тобто прийняла пропозицію Божого миру: «син миру».
Господь приходить до нас не з іншими намірами, а тільки щоб дати нам Божий мир. Саме це і має бути центром нашої євангельської проповіді, євангелізації, апостольства. Ми — учні Христа — приносимо не себе, не свої досягнення, успіхи, таланти, а мир, причому Божий мир. Учень Христа має перший стати «сином миру».
А чи я справді є сином миру? Чи бачить мене таким Христос? Чи відкриваюсь на дію Божого слова у своєму житті? Що заважає мені насправді стати сином миру: який гріх, яка моя вада? І якщо я ще не є тим сином миру — то напевно я можу молитися, разом зі св. Франциском:
Господи, вчини з мене знаряддя Твого миру:
де ненависть — вчини, щоб я ніс Любов;
де кривда — щоб я ніс Прощення;
де розлам — щоб я ніс Єдність;
де сумнів — щоб я ніс Віру;
де помилка — щоб я ніс Правду;
де розпач — щоб я ніс Надію;
де смуток — щоб я ніс Радість;
де темрява – щоб я ніс Світло.
Вчителю, вчини,
щоб я шукав не так бути втішеним, як потішати;
не так щоб мене розуміли, як самому розуміти;
не так бути коханим, як кохати.
Бо даючи — отримуємо,
прощаючи — отримуємо прощення;
помираючи — воскресаємо до Вічного Життя!