Чи вам не траплялося швидко втрачати запал? Розчаровуватися? Відступати? «А мало бути так гарно!…»
Про способи, які застосовувала в своїх труднощах св. Сестра Фаустина, розповідає с. Ґаудія Скасс.
Гелена Ковальська (пізніша Фаустина) все життя мріяла про монастир, богопосвяченість, — а зі згромадження, яке її прийняло, вона збиралася втікати вже через три тижні після вступу! Це звучить як мильна опера? Можливо. Але хто з нас не має такої «серіальної» історії у своєму житті?
То як правильно виробляти рішення. Як давати собі раду з кризами. Над цим можна замислитися, читаючи «Щоденник» св. Фаустини, яка не приховувала своїх труднощів і слабкостей.
Чому ми відступаємося від своїх рішень?
Ми — ентузіасти якоїсь ідеї або чогось більшого, тобто палаємо любов’ю до когось, швидко входимо у стосунки… і що? Так само швидко, як ми запалали, так само швидко у нас усередині все стаж холодним, літеплим і взагалі відмирає. Ми відступаємо, і на цьому все.
Інколи такі історії тривають не дні, а роки. Ми роками готуємося до якихось стосунків. Роками тривають побачення, зустрічі, час заручин. Потім ви стаєте подружжям — і настає криза. Перша, потім друга… Інколи навіть до другої не доходить, бо за першою кризою настає розлучення.
Сестра Фаустина, перш ніж відмовитися від своїх початкових планів, зробила одну маленьку, але важливу справу.
Сестру Фаустину — тоді ще кандидатку Гелену — життєва ситуація якось примушує це напруження витримати. І, на щастя, в ній працює Божа мудрість. Дівчина зрештою іде запитати самого Ісуса: що Ти на це скажеш? Чи цей план змінити життєвий шлях — це Твій план? Бо це надзвичайно важливо!
Так треба робити щоразу, коли до вас прийде якась думка про те, щоби змінити плани, змінити своє життєве місце, — це все важливі моменти у житті. Фаустина хотіла змінити місце свого призначення у житті. Вона хоче йти до іншого Згромадження. Ми можемо порівняти це з тим, що хочемо змінити «об’єкт» своїх романтичних прагнень: не цей хлопець, отой хлопець; не цей чоловік, отой чоловік (хоча, звісно, не дай Боже, щоб аж так екстремально).
Але навіть якщо брати те, що не пов’язане зі стосунками. Ці можливі зміни бувають пов’язані з працею, школою. Серйозні життєві рішення, переїзд — це справи масштабні, вони тягнуть за собою численні наслідки. Подивіться, чи при цих рішеннях ми даємо собі час на те, щоб емоції вщухли і ми могли спокійно запитати Господа Бога у молитві: «Що Ти на це скажеш? Чого Ти хочеш?»
Зі «Щоденника» св. Сестри Фаустини
Нарешті настала мить, коли відчинилася для мене фірта монастиря. Було це 1 серпня 1925 року ввечері, напередодні свята Божої Матері Ангельської. Я почувалася безмежно щасливою; мені видавалось, що розпочалося райське життя. З мого серця вихоплювалася лише подячна молитва.
Однак через три тижні я побачила, що тут бракує часу для молитви, і загалом тут багато чого не надто радує мою душу. (…) Ця спокуса дедалі більше посилювалася, так що одного дня я вирішила сказати про це матері-настоятельці і остаточно вийти з монастиря. Але Бог так покерував обставинами, що я не змогла потрапити до неї. Перш ніж іти на спочинок, я зайшла до каплиці і просила Ісуса, щоб Він просвітив мене в цій справі; але відповіді не одержала. Лише якийсь дивний незрозумілий неспокій огорнув мене. Проте, попри все, я вирішила вранці відразу по Службі Божій звернутись до матері-настоятельки і повідомити про своє рішення.
(…) Сповнена муки і невдоволення, я зайшла у свою келію. Кинулась на землю і почала ревно молитись про розпізнання Божої волі. Невдовзі світло осяяло мою кімнату, і я побачила на фіранці Обличчя Ісуса Христа. Воно було дуже зболене, вкрите свіжими ранами, і великі сльози спадали на покривало мого ліжка. Не знаючи, що все це має означати, я запитала Господа: «Ісусе, хто завдав Тобі такого болю?» На що Ісус відповів: «Ти завдаси мені такого болю, якщо вийдеш із цього монастиря. Я сюди тебе покликав, а не деінде, і приготував для тебе багато благодатей». Я благала прощення у Господа й одразу відмовилась від свого рішення.
Наступного дня була сповідь. Я звірилась з усього, що діялось у моїй душі, а священик відповів, що в тім є безсумнівна Божа воля, аби я залишилась у цьому згромадженні. Про перехід до іншого монастиря мені не можна навіть і думати. Відтоді я завжди почувала себе щасливою і задоволеною.
Ісус вчив Сестру Фаустину наполегливості
Сестра Фаустина вступає до монастиря — після довгих років благання батьків про дозвіл. Вона була ще неповнолітня, коли просила про це вперше. Благословення батьків на цей шлях вона не отримувала; прагнення піти до монастиря в ній посилювалося: що вона насправді хоче бути тільки для Бога, жити з Ним і для Нього, і в Ньому любити весь світ та служити людям. Тобто, усвідомивши своє покликання ще підлітком, вона спершу довго чекає на дозвіл батьків, і за цей час її рішення розвивається, міцніє.
Потім її приймають до монастиря у згромадженні Божої Матері Милосердя. Але теж не одразу! Їй довелося чекати ще рік. Загалом це були довгі роки дозрівання до буття повністю присвяченою Ісусові, прагнення бути неподільною.
Геленка Ковальська вступає до монастиря, переповнена радістю — наче «увійшла до раю». Єдиною її молитвою в той час було: «дякую, дякую, дякую!» І дивіться – вже за три тижні змінилося все, і дівчина вже хоче «остаточно» покинути монастир.
Драма нашого часу — що ми так швидко розчаровуємося, опускаємо крила і понуро стверджуємо, що «це все не те, чого ми чекали». Погляньмо: Гелена мала дуже хорошу аргументацію: їй бракувало глибини молитви! Вона би хотіла «більше молитися», і взагалі в монастирському житті знайшлося чимало такого, що їй «було не по душі», тобто не відповідало її очікуванням і розумінню богопосвяченого життя.
Не єдина така історія з життя
Що робить майбутня с. Фаустина? Сама вирішує, що буде робити. Вона ні з ким не радиться, а просто має план: завтра піду до настоятельки і скажу «бувайте».
Як діє в цій ситуації Ісус? Він не об’являється їй одразу. Просто «так склалися обставини», що Геленка Ковальська спершу не змогла піти до настоятельки, як собі запланувала. Для мене є очевидним, що Ісус стоїть за всім, що діється. Бо як можна «не знайти настоятельку» в одному своєму монастирі?
Маю дуже подібну історію з життя. Якось я вирішила пройти 8‑денні реколекції в тиші, коли була в Тезе. Однак уже за перший день мені стало так тяжко, що я вирішила: ні, це «не моє», я тут не витримаю. Але щоб покинути цю «тишу», потрібно зустрітися з сестрою, яка відповідала за розселення. Я приходила, стукала, дзвонила — ніхто не брав слухавку. Я дослівно не могла знайти настоятельку! А потім вона зізналася, що бачила мене за дверима, знала, що я стукаю, щоб відмовитися від «днів тиші» — і вдавала, ніби її немає.
Досвідчена настоятелька знала, що це не більше ніж напруження початку: перших годин, першого дня, які ти просто мусиш перетерпіти. Розчарування, невідповідність своїм планам і уявленням. Якщо витерпиш цю першу добу, то витерпиш і більше — а воно вартує цього початкового зусилля!
Справді, наступного дня я вже не хотіла покинути місце тиші, і загалом то були надзвичайно щасливі дні мого життя. Всім раджу реколекції в тиші. І раджу: витерпіть «незручний» початок своїх справ чи ситуацій. Потім усе може виправитися.
Вчімося з прикладу життя Сестри Фаустини: Бог «змусив» її перетерпіти цей перший час бунту, а потім вона таки прийшла до Нього запитати: Ісусе, що діється і чого хочеш Ти.
фінансово.
Щиро дякуємо!
