Жінка, яка зробила аборт, вже найнещасливіша на світі. Її страждання широкі. Широкі, тому що охоплюють багато сфер. Після переживання фізичного болю наступає моральний. Вже опустівша приходить додому, де все вже не миле. І залишається тільки одне-подарований від Бога час на те, щоб пережити і йти далі.
Хіба вона розповість комусь зі знайомих про це? Хіба її хтось з цим привітає?
Попри сильний біль втрати, інколи жалем за дитиною, стан депресії, до цього всього ще додається неповага з боку медичних працівників і осудження зі сторони людей.
Пам’ятаю, як декілька років тому лежала в лікарні на збереженні. Палата на десятьох. Нас було декілька, хто боровся за життя своєї дитини. Інші пацієнти – жінки з гінекологічними проблемами. В палатах завжди залишали 2-3 місця для тих, хто перериває вагітність. Це був районний центр. Мені тоді здавалось, що у селах жінки менше роблять аборти, але це було тільки незнанням ситуації.
Палати були переповненні. Жінка за жінкою…
Скільки ми намагались відмовити, переконували, просили. На жаль, не відмовили жодну. Які ж в них були непереборні аргументи: я стара, я надто молода, чоловік не хоче, я думала в мене запалення і вживала ліки, тепер в мене народиться хвора дитина…
Але найвражаючим фактом була поведінка медичного персоналу. Таких жінок ніхто не питає, чи вони впевненні, ніхто не розповідає про наслідки. Заплатила – зробили. Привезли до палати, перекинули як-небудь на ліжко, деколи, забуваючи навіть накрити. Відходячи від наркозу, через кілька годин жінка швиденько одягається і засоромленна тихо йде.
Хіба хтось з нас здатен засудити жінку, яка зазнала стільки проблем і ще муситиме за це відповідати перед Всевишнім? Тільки Церква має право накласти екскомуніку заради можливого навернення цієї людини і для застереження інших.
Моя родичка нещодавно сказала мені: «Так жалію, що колись зробила аборт. Тоді мені здавалось, що не маю виходу. Це мала бути третя дитина підряд, здоров’я вже не було і бажання теж. І ми з чоловіком вирішили… Зараз би мала випускника одинадцятого класу… А тепер мій старший син працює в тій лікарні, де позбулася його брата. За радянські часи нічого не говорилось поганого про аборти, ніхто не знав, як саме вони робляться і які це муки для дитини. Як же я зараз хотіла, щоб в мене був той хлопчик. Немає мені прощення. Як я зустрінусь з ним колись, що я йому скажу?»
Як завжди говорить моя подруга : «На кожну дію є своя причина, а причину потрібно поважати». Поважаймо один одного, незважаючи на наші падіння. Тому що кожна людина має змогу виправитись.
_________________________________________________________
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.