Мене завжди дивувало, що сльози вважаються серйознішими, ніж сміх. Чи йдеться про кіно, чи про картини, чи про літературу, чи про телебачення, але «серйозним мистецтвом» завжди називають драми і яскраві трагедії. Натомість я завжди вважав, що комедія теж може бути «серйозним мистецтвом», і те, що у ній присутні легковажність і сміх, не означає, що нам слід відкидати цей жанр.
П. Г. Вудгауз, романіст, якого я дуже люблю, вигадав персонажа Дживса-дворецького. Вудгауз — геній, рівноцінний будь-якому іншому письменнику, але ми ніколи не почуємо його імені поряд із такими письменниками, як Джойс чи Пруст. Час від часу його запитували, коли він нарешті напише серйозний роман, але Вудгауз був непохитний, твердячи, що його легковажні комедії «ні про що» — серйозні.
Сміх «другого класу»
Подібне відділення серйозності від сміху відбувається протягом усього життя. Рідко хто визнає геніальність висококласного клоуна, або проникливість стендап-коміків щодо людської природи, або радісне ставлення до життя, прославлене святим Франциском Ассізьким. Так, ніби всі серйозні люди постійно кудись поспішають, сплачують податки, сперечаються про політику та суплять брови, дивлячись на цю «небезпечну» частину людської природи. Звісно, я вдаюся до ефектного перебільшення, але у цьому є частка правди. Навіть якщо сміх і радість визнають за людські блага, вони ніколи не досягають такого ж культурного статусу, як інші чесноти.
Я не можу не замислитися, чи це так — принаймні в католицьких колах — тому, що ми не маємо гарного, чіткого біблійного опису Ісуса, який сміється та жартує? Майже напевно Він сміявся і жартував, але ми можемо лише про це здогадуватися. Якби ви заперечили мені, кажучи, що наш Господь ніколи-ніколи не розповів би анекдот, і в мене немає доказів протилежного, я б лише знизав плечима і сказав що так, я не можу нічого довести. Все, що в мене є, це інтуїція. Ісус — серйозна людина, яка має виконати серйозну місію, — і тому, на мою думку, Він сміявся.
Чи Ісус приховував свою радість?
У Г. К. Честертона є унікальна теорія, чому у нас немає вагомих доказів того, що Ісус коли-небудь сміявся. Наприкінці своєї книжки «Ортодоксія» він стверджує, що під час перебування на землі Ісус приховував свою радість. Це була велика таємниця Христа. З Євангелія ми знаємо про Його сльози, страждання, терпіння перед обличчям зради, лагідність, гнів і прощення. Але у нас є дуже мало натяків на Його радість. Чому це єдине, що Він приховує?
Щоб зрозуміти відповідь Честертона, корисно знати, що «Ортодоксія» — це історія про те, як його зустріч із християнством була зустріччю з парадоксом. Серцем нашої віри є хрест, страждальний і вмираючий Син Божий, який стає ключем до вічного життя і щастя. Це парадокс, який ставить світ сторч головою. Щоб отримати безмірну радість, ми повинні бути готовими спочатку приєднатися до Христа у Його скорботі.
Честертон зазначає, що це прямо протилежне тому, як радість зазвичай розуміють нехристияни. Є багато тих, хто проголошує, що їхня єдина мета — комфорт, багатство і ситість. Вони женуться передусім за земними насолодами. Християнство, з іншого боку, вважається суворим, таким, що висуває занадто багато вимог і ставить на перше місце хресні страждання. Це непривабливо, тому християнство відкидають на користь пошуку задоволень.
Парадокс полягає в тому, що ця цілеспрямована егоїстична гонитва насправді призводить до смутку. Чим більше ми думаємо про себе, тим менше ми щасливі. Чим несамовитіше ми женемося за радістю, тим далі вона від нас.
«Резервуар радості»
Одержимі радістю приховують свої сльози, каже Честертон. Вони не можуть визнати, що задоволення не принесли їм щастя. Ісус, з іншого боку, не боявся показати свої сльози, бо Він був упевнений, що прихована у Ньому радість більша за будь-які страждання у цьому житті.
Бог має «прихований резервуар» невичерпної радості, і одного дня ми потрапимо на небеса і зануримося туди. У той самий час, навіть коли ми стикаємося з труднощами, ми отримуємо більше радості, ніж будь-коли. Святий Франциск радів, бо страждав. Своїми стражданнями Христос удосконалив людську радість. Коли ми йдемо за нашим Господом, те, що спочатку здається суворим, відкривається нам як шлях до щастя.
Але час для повноти радості ще не настав. Сміх і веселість не завжди доречні — вони залежать від контексту, в якому ми перебуваємо. Є час сміятися і час плакати. Але радість у будь-якому контексті — справа серйозна. Сміх, насолода й веселощі можуть бути освяченням, передчуттям майбутнього життя. Ось чому Бог їх ховає; вони занадто серйозні, щоб ми могли повністю відчути їх по цей бік раю.
Честертон підсумовує: «Була одна річ, занадто велика, щоб Бог міг показати її нам, коли ходив по нашій землі; і часом мені здається, що це Його радість».
Переклад CREDO за: о. Майкл Ренньє, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
