Що робимо, коли на нас нападає брак сил, натхнення чи бажання, або взяті обов’язки переросли наші можливості?.. Напевно в кожного бувають такі дні!
Трапляється — сидиш перед білим екраном комп’ютера, на якому відкритий новий документ і тільки курсор моргає. Сторінка порожня, так само як і голова, в якій жодна думка не хоче народжуватися…
Мені ще не випадало такого, щоб я все покинув і зайнявся чимсь іншим. Я терпеливо чекаю і переключаю мозкові процеси на інтенсивний режим, аж зрештою щось таки на думку спадає, і тоді я дію.
Вранці я завжди прокидаюсь раніше за всіх, готую сніданки до школи і щось перед школою та садочком. Молоде покоління встає дещо пізніше й користується тим, що тато приготував. Я не замислююся, чи це потрібно, чи, може, сьогодні це жінка зробить. Щоразу дію, як автомат. Чи міг би я в цей час робити щось приємніше й цікавіше? Ой, ну звісно що так.
Сенс щоденних обов’язків
Кожний з нас має свої обов’язки. Що більше людина амбітна й активна, і при цьому працьовита, то більше їх на себе набирає. Деякі з цих обов’язків — банальні й «наріжні» у житті (як готування сніданків); інші — складніші, обтяжені важкими рішеннями (керівні посади на роботі). Одні — приємні, до інших ми себе примушуємо. Одні приносять моментальні результати, а на ефективність інших іноді чекаємо роками.
За одні обов’язки ми дістаємо винагороду, а інші — просто проза буднів. Кожний з нас у спектрі своїх обов’язків має різні приклади, в різних царинах діяльності: вдома, на роботі, в парафії у школі, по сусідству, в спільнотах тощо. Часто те, що ми виконуємо як обов’язок, має вплив на інших людей або групи. Завдяки цьому наш світ стає барвистішим: ми вносимо в нього частку себе. Наша праця стає користю для людей довкола. Ми присвячуємо свій час і себе самих, щоб інші могли з цього черпати.
Діє це, однак, в обидва боки, бо й ми теж користуємося працею інших людей.
Коли приходить втома
А що як приходить час, коли ми вже не маємо сил, пориву, бажання, — а може, обов’язки виявилися нам не під силу? Напевно кожен переживає такі дні. Тоді нелегко вистояти і не розвалити щось у ритмі щоденного просування життям.
Із допомогою можуть прийти інші люди — ті, які мали були адресатами наших старань, або ті, хто зазвичай є поблизу. Вони можуть ненадовго прийняти на себе наш тягар і трошки його понести, перш ніж ми повернемося до реальності. Також ми можемо себе змушувати (і часто це робимо), бо знаємо, що інакше щось обвалиться в нашому щоденному космосі. Аж зрештою на нас проливаться світло й ми «повертаємось у гру».
Мені, однак, здається, що життя без обов’язків не мало би права на існування. Більшість із нас втратили б саму охоту жити, ми би стали апатичними, без енергії для діяльності, без амбіцій. Я підозрюю, що увімкнувся би спосіб обдумування кожної ситуації сотні разів — що напевно не провадить до здоров’я в суспільстві. А отже, те, що ми «заднім мозком» пам’ятаємо інформацію, що ми «щось повинні», тримає нас на ногах. Не допускає тяжких думок, не дає часу в них втонути і жаліти себе, — а велить діяти.
Часто така діяльність сама по собі вже трошки виправляє ситуацію і тягар, як яким ми ходили раніше, десь потроху випаровується. Ми дивимось на різні ситуації трохи з іншої перспективи, й це допомагає. А інколи ще чуємо магічне слово «дякую», сказане у різних формах. Похвала на роботі, усмішка колеги, обійми дочки, слова вдячності від сина, подив від батька — і так далі. Тоді ми на якусь хвилинку усміхаємося всередині і одразу бачимо сенс у своїх щоденних трудах та обов’язках, у які впряглися.
Переклад CREDO за:Рафал Матушевський, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
