Шлях між пам’яттю й надією як суть великопісної мандрівки був у центрі роздумів, якими Папа Франциск поділився у проповіді з нагоди початку Чотиридесятниці.
Під час Святої Меси в базиліці св.Сабіни її зачитав кардинал Анджело Де Донатіс, відповідно до змін у порядку великопісних богослужінь, оголошених наприкінці лютого, повідомляє Vatican News.
«Освячений попіл відроджує в нас пам’ять про те, хто ми є, а також надію на те, ким ми станемо. Він нагадує нам, що ми — порох, але спрямовує нас на шлях до надії, до якої ми покликані, бо Ісус зійшов у земний порох і своїм Воскресінням забирає нас із собою до серця Отця», — цими словами Папа Франциск розпочинає свою проповідь з нагоди початку Великого Посту.
Святіший Отець, який перебуває у лікарні, доручив Верховному пенітенціарієві очолити 5 березня 2025 року богослужіння Попільної Середи, які Єпископ Рима зазвичай проводить на Авентинському пагорбі. Тож саме кардинал Де Донатіс очолив покаянну процесію від храму св.Ансельма до базиліки св.Сабіни, а в там — Святу Месу з обрядами початку Великого Посту.

Пам’ятати про нашу уразливість
Великопісний шлях до Пасхи пролягає між пам’яттю про нашу слабкість і надією на те, що наприкінці цієї дороги на нас чекає Воскресіння, пише Франциск. Відправною точкою є пам’ять. «Ми отримуємо попіл, схиливши голову, наче для того, щоб подивитися на себе, зазирнути всередину себе. Попіл, власне, допомагає нам пам’ятати про крихкість і мізерність нашого життя: ми — порох, із пороху створені і в порох повернемося». Ми відчуваємо цей досвід крихкості в нашій втомі, в наших слабкостях і страхах, у «падіннях, які палять нас зсередини». Але також відчуваємо нашу уразливість, коли в політичному й суспільному житті відкриваємо, що нам загрожує «дрібний пил», який забруднює світ — тобто «ідеологічне протистояння, логіка зловживання владою, повернення старих ідентифікаційних ідеологій, які теоретизують виключення інших, експлуатація земних ресурсів, насильство в усіх його формах і війна між народами». Все це, за словами Папи, — «токсичний пил», який забруднює повітря нашої планети.

Нагадування про те, хто ми
Крім того, про цей стан уразливості нам нагадує смерть, яку ми схильні відганяти від себе, навіть марґіналізувати в нашій мові, — «але вона навʼязує себе як дійсність, із якою ми повинні рахуватись, як знак нестабільності й минущості нашого життя». Таким чином, «незважаючи на маски, які ми одягаємо», попіл «нагадує нам про те, хто ми», і це для нас корисно. «Це спрощує нас, позбавляє різкості наших нарцисизмів, повертає до реальності, робить нас смиреннішими й доступнішими одне для одного: ніхто з нас не є Богом, ми всі перебуваємо в дорозі», — пояснює Святіший Отець.

Попіл, піднесений до неба
Водночас, за словами Папи Франциска, мета Великого Посту не в тому, щоб залишити нас із потупленим поглядом; але піст «закликає піднести голову до Того, Хто воскресає з провалля смерті, переносячи також і нас із попелу гріха та смерті до слави вічного життя». Таким чином, попіл нагадує нам про «надію, до якої ми покликані, бо Ісус, Син Божий, змішався з земним попелом, піднісши його аж до неба».
«У цьому, браття й сестри, полягає надія, що оживляє попіл, яким ми є. Без цієї надії ми приречені терпіти уразливість нашого людського стану, і особливо перед лицем смерті занурюємося в смуток і спустошеність», — пише Папа. А надія Великодня, до якого ми прямуємо, «підтримує нас у слабкості, запевняє у Божому прощенні».

Спрямувати життя до Бога
«Браття й сестри, з посипаними попелом головами прямуймо назустріч пасхальній надії. Навернімося до Бога, повернімося до Нього всім серцем (пор. Гал 2,12), поставмо Його знову в центрі нашого життя, щоби пам’ять про те, хто ми є — слабкі і смертні, як попіл, розвіяний вітром, — врешті-решт була осяяна надією Воскреслого», — заохотив Папа, закликаючи спрямовувати до Бога наше життя, щоби ставати «знаками надії для світу».
У цьому контексті Святіший Отець вказав на три великопісні практики, заохочуючи вчитися завдяки милостині виходити із замкнутості в собі, щоб «розділяти потреби інших і підтримувати надію на кращий світ»; вчитися з молитви «відкривати, що ми є потребуючими Бога», та вчитися завдяки постові, що «ми не живемо лише для того, щоб задовольняти наші потреби, але маємо також голод любові та істини, і що лише любов Бога і любов між нами спроможна по‑справжньому наситити нас і спонукати надіятися на кращий світ».