«Рибна» любов

Фото: i.ua

«Любов – це не те, що ти переживаєш, а те, що ти зробив для іншого»

Ця фраза належить герою фільму «Останній поцілунок», літньому чоловікові, який уже мав тридцятирічний стаж подружнього життя. Я дивилась цей фільм пізно ввечері. Мого чоловіка не було вдома, він був на зустрічі з друзями. Фільм навіяв багато всього, і в мене виникло різке бажання, аби чоловік був поруч, щоб я могла до нього пригорнутися. Я вже було потягнулася до телефону, щоб йому подзвонити і сказати, як сильно я його люблю і дуже хочу, аби він мене обійняв. Але в голові промайнула фраза з фільму. І я подумала: «Йолки-палки! Яка ж це любов!? Це просто мої ненаситні емоції. Я хочу, щоб він був біля мене, бо мені від цього добре…» Егоїстично. Дуже. Адже для нього дуже важливі ці зустрічі з друзями, їхні чоловічі розмови.

«Ти любиш рибу?! Ти любиш її смак на твоєму язиці!»

Я згадала лекції одного рабина на тему родини. Там він говорить про «рибну» любов, тобто за допомогою прикладу показує, що значить любити: один чоловік уминав рибу, примовляючи, як же сильно він її любить. А другий йому: «Ти любиш рибу?! Ти любиш її смак на твоєму язиці! Якби ти її любив, ти б побудував для неї акваріум, насадив би там рослин і наклав би різнокольорових камінчиків».

Людина ніколи не зможе вповні і назавжди задовольнити свої невгамовні прагнення

Так, наша емоційна ненажерливість (особливо у жінок) може послужити нам лиху службу. Ми постійно будемо хотіти знову і знову пережити ті особливі емоції, які у нас викликає чоловік чи дружина. Не раз навіть хотітиметься пережити трепет перших побачень. І ми можемо зациклитись на цьому, живучи минулими переживаннями, і не помічаючи теперішніх, більш зрілих, але не менш приємних. Наприклад, бачити, що стали більш жертовними по відношенню до своїх коханих, більш терплячими. Помічати те саме у них. Прагнути зрощувати це мудре, з глибшою любов`ю ставлення одне до одного. Усе це залежить тільки від нас самих, від наших рішень і бажань. Бо все одно людина ніколи не зможе вповні і назавжди задовольнити свої невгамовні прагнення. Моя мама казала: «Світлано, не вимагай, щоб він був аньоликом!». Вона таки мала рацію, адже постійно давати свою любов нам може лише Бог.

А тестом на те, чи не «рибна» у нас любов нехай буде запитання: про кого я піклуюсь у конкретних життєвих ситуаціях – про себе чи про нього?

CREDO № 2 (124), 2011