Блаженніший Святослав Шевчук, Глава Української Греко-Католицької Церкви, дав інтерв’ю для програми «Where God Weeps», яка виходить за сприяння організації Допомога Церкві у потребі. Інтерв’ю проводила п. Марі-Паулін Меєр.
– Я зауважила, що Ви не носите розп’яття, а зображення Богородиці. Чи можете розповісти чому?
Блаженніший Святослав: Цей знак носиться для того, щоб показати гідність єпископського служіння східних єпископів. Ми завжди носимо ікону Богородиці, а саме цю особливу ікону, виготовлену руками, мені подарував мій Патріарх в день моїх єпископських свячень. Ця ікона має особливе значення, як сказав мені Патріарх, якщо мені коли-небудь буде сумно, я завжди зможу знайти розраду в Богородиці.
– Після Другої світової війни Українська Греко-Католицька Церква була ліквідована, і Ви зростали в період радянського переслідування. Яким чином це вплинуло на формування Вашої особистості?
Я зростав у цілком атеїстичному суспільстві, в якому відкидалися всілякі форми трансцендентного. Нас вчили, що Бога не існує. Однак в сім’ї нас навчали інших цінностей, і саме сім’я стала тим засобом, з допомогою якого передавалась християнська віра. Саме в ці часи я зміг докладатися у кожній специфічній ситуації до проявів Церкви як спільноти і тіла Христового. Наприклад, коли людина помирає, Церква об’єднується навколо цієї особи в молитві. Саме за таких обставин я вперше побачив священика, котрий прийшов серед ночі, щоб відправити похорон, а потім непомітно і тихо зник. І, як малому хлопцеві, мені було цікаво, ким цей чоловік – священик – був і що він робив. В цьому чоловікові я бачив справжнього свідка присутності Христа. Цього священика двічі арештовували через його служіння, і саме в цьому священикові я дійсно бачив когось і щось, за що варто віддати своє життя. Для нас, молодих людей, це було альтернативою до тих офіційних цінностей, яких нас навчало суспільство. Саме так я віднайшов присутність Церкви в атеїстичному суспільстві.
– Чи Вам дозволили відвідувати семінарію?
Семінарію, як традиційне визначення видимої структури і спільноти, звичайно, що ні, але семінарію, як спосіб приготування особи до священства – так. Той священик, якого я зустрів, був також ректором таємної, підпільної семінарії. Для мене це було відкриттям цілком нового світу.
– А навчання у цій семінарії відбувалося вночі?
Не завжди вночі, і з моїми професорами я зустрічався не часто. Мій спосіб навчання, мабуть, був досить дивним. Я зустрічався із своїми професорами принаймні раз на два місяці, і кожного разу мені давали книжку. Цю книжку я копіював і впродовж двох місяців вивчав. За допомогою такого методу я зміг вивчити і отримати свій примірник, наприклад, Євангелія Св. Луки. Саме так почалась моя початкова формація. Такий вид формації міг би тривати роками для того, щоб відповідно приготувати мене до священства, і я знаю, що цього було недостатньо, але саме так почалось моє священиче формування.
– Ви не боялись, що Вас викриє таємна поліція?
Будучи ще підлітком, в ті часи я не усвідомлював усієї небезпеки, оскільки вона була повною таємницею, а кожен підліток має свої таємниці. Ні моя мама, ні батько не знали про це, і це було моєю особистою таємницею. Лише через рік я зрозумів, що на мене могло чекати, якби мене викрила таємна поліція. Моя мама була вчителькою музики, а батько – інженером. Якби мене викрили, батьки би втратили роботу. В минулому багатьох українців, яких було викрито, або арештовували, або відправляли у заслання. Однак на той час я повністю не розумів і не усвідомлював тої небезпеки і переслідування, що відбувалось в Україні.
– То з Вами нічого не трапилося?
Дякувати Богові, нічого не трапилося. Особисто для мене і на мою думку, для того, щоб я міг відкрито стати священиком, Богородиця мусіла зруйнувати Радянський Союз. Я пам’ятаю як молився: для людей неможливо зруйнувати зло Радянської імперії, але для Бога немає нічого неможливого.
– Ми чули і читали про таємні Служби Божі за часів комунізму. Яким був Ваш досвід?
Без Євхаристії Церква не змогла б існувати. Пресвята Євхаристія була центральною точкою нашого життя. Я пригадую одного священика, котрий ніколи не говорив багато про страждання, переслідування чи тортури, але він розповідав, що навіть в тюрмі усі священики відправляли літургію. Ми були здивовані: як таке можливо? Де ви брали чашу і дискос? Він зняв окуляри і сказав: «Ось що ми використовували; одна лінза служила чашою із краплею вина, а на другу ми клали кусочок хліба і вона служила дискосом». Ось так вони відправляли літургію у в’язниці чи на території концентраційних таборів.
– Чи Ви пам’ятаєте свою першу публічну Службу Божу?
Свою першу публічну Службу Божу я відправив у 1991 році, одразу після того, як повернувся зі служби у Радянській армії. До військової служби все залишалося в таємниці, але після того раптом все стало відкритим. Я співслужив на Божественній Літургії в храмі мого рідного міста Стрий в Україні. Це було просто дивовижно. Мені здавалося, що я на небесах. Візантійська літургія є іконою небесної літургії, Воскреслого Христа, котрий відправляє Свою Євхаристію на небесах. Я почував себе, як на небесах.
– Чи Вам вдається зберегти це відчуття кожного разу, коли відправляєте Літургію?
Так, і, мабуть, християни у вільному світі дуже часто в повноті не оцінюють цей величний дар Євхаристії. Свобода деколи є схожою на переслідування і виклик, тому вона для мене є важливою, і частиною моєї місії є пояснити усім християнам у вільному світі велич цього Таїнства – Євхаристійної жертви – і великий привілей мати можливість приймати Євхаристію щодня.
– А як щодо українців, які постраждали від комунізму?
Комунізм зруйнував наше суспільство, і однією з ран на нашому тілі є руйнація людської гідності. Дуже часто в таких країнах важко будувати справжню демократію, оскільки люди бояться відкривати себе як особистості, бояться бути вільними, не лише внутрішньо, але і зовнішньо, від кайдан – залишків репресій попередніх суспільств (під радянською владою); бути вільними взяти на себе відповідальність не лише за власну долю, власне життя, але й власну країну. Я вважаю, що лише благодаттю Святого Духа Церква може зцілити ці рани. Благодаттю Святого Духа є дух свободи, і ті християни, котрі були ув’язнені, можуть бути вільними. Ми маємо політичну свободу, але нам бракує внутрішньої особистої свободи, свободи від гріха, свободи бути добрими, будувати нове суспільство і нову церковну спільноту. Перед нами стоїть велике завдання і великий виклик, не лише в Україні, але й серед українців у діаспорі.
– Яким є цей виклик?
Ми маємо свободу будувати наші храми і можемо вільно відправляти літургію, але великим викликом сьогодення є секуляризація. Люди втрачають відчуття трансцендентного і, ймовірно, не цінують те, що означає бути християнином в сучасному світі. Моїм завданням є передати мій ентузіазм цим людям. Не бійтеся бути християнами. В часи Радянського Союзу було небезпечно бути християнами. Сьогодні, в Європі, бути християнином є невигідно; це дуже важливо, і я хочу повторити: не бійтеся бути християнами навіть тоді, коли це невигідно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
