Отець Войцех Сурувка ОР, Олексій Браславець, Ірина Єрмак.
За «кавою з директором» 8 листопада в Інституті св.Томи відбулася розмова про католицькі мас-медіа у незалежній Україні.
Заступник головного редактор «Католицького Вісника» Олексій Браславець розповів… про себе і про видання. Так уже складається в наших католицьких долях, що не виходить розповідати про свою пресу та роботу в ній, не говорячи про себе. У певному розумінні ми і є «преса України» – люди, які прийшли в католицькі видання 15-20 років тому, і продовжують там працювати, за потреби – «виносять на своїх плечах», витягують на собі. Хоч би які наміри та натхнення мали засновники й директори наших медіа (тобто священики, головною мірою), але без мирян, які «впрягаються» в цю роботу, вони б самі справу не втримали.
Так само як і миряни, за всієї активності, ревності й доброї волі, не змогли б «утримати на плаву» видання, за які боліють серцем, без фінансової та матеріальної основи, яку Церква надає через єпископів, священиків та залучення різних фондів.
Обидва ці елементи гарантії для існування католицьких медіа прозвучали й були детально проілюстровані.
– Я дуже вдячний, – сказав і повторив, наголошуючи, Олексій Браславець, – що отці-домініканці, організовуючи «Католицький Вісник», тоді – «Парафіяльну газетку» київської парафії св.Олександра, одразу зробили ставку на фаховий підхід. Волонтаріат – це дуже добре, але це лише допомога. Орден завжди намагався ставити справу на міцну фахову основу. Якщо редагувати – то серйозно: закуповуємо словники, запрошуємо редактора. Якщо писати профільну роботу, наприклад, по Ватикану, – закуповуємо потрібні видання, читаємо. Відмовляти собі у розкоші словників, довідників, іншої допоміжної літератури – ми не маємо права.
Реальність католицьких медіа на сьогодні виглядає вже геть інакше, ніж 20 років тому. Йдеться бо не про ксерований аркуш формату А4 з коментарями до недільних читань, а про повнокольоровий друк плюс існування у віртуальному просторі. На зустрічі було фактично представлено два способи існування медіа: на паперовому носії та в комп’ютерному вигляді. Кожен з варіантів має свої переваги й недоліки. Скажімо, друк на папері означає, що газету або журнал можуть прочитати ті парафіяни по містечках і селах, де люди живуть у фізичній реальності, а не у віртуальному просторі, і якщо пропаде струм, то сторінка з текстом від цього не постраждає. З іншого ж боку, друкований орган апріорі «повільний» (крім того, що жахливо затратний), і якщо йдеться про швидке освоєння інформації, слідкування за широким обсягом подій, систему коментування, яка буквально «під руками», на клавіатурі, – то інтернет-видання мають величезну фору.
«Ми не конкуренти, – наголосив Олексій Браславець, представляючи ситуацію загалом, на прикладі порівняння «КВ» і журналу та сайту CREDO. – У нас різні підходи, різні аудиторії. Ми доповнюємо один одного: кожен працює там, де іншому бракне сил».
Так само й допомога, на яку можуть розраховувати наявні на сьогодні редакції католицьких медіа, в чомусь сходиться, а в чомусь принципово відмінна. Скажімо, фінансування потребують усі, а ось участь добровільних помічників може виглядати по-різному. Ті, хто пропонує співпрацю друкованому виданню, можуть (за бажання) пройти особисту міні-школу журналістики, але їхні матеріали будуть довго допрацьовуватися й рідко виходити у світ – особливо коли це стосується згаданого «КВ», у якому існує перспективне планування, замовлення тем тощо. Натомість ті, хто підтримує діяльність веб-ресурсів, можуть бачити свої інформації на сайті CREDO, наприклад, у рубриці «Я – журналіст». Сьогоднішній стан розвитку засобів комунікації полегшує роботу автора з редакцією: можна не бути журналістом як таким, але стати репортером, тобто повідомляти саму інформацію, переказуючи її для опрацювання редакторській групі. Це полегшує ситуацію для тих, хто боїться, що «не вміє писати»: не обов’язково «вміти писати», щоби підтримувати свої медіа!
А підтримувати їх безумовно потрібно. «Золото Ватикану», про яке люблять галасувати різні денбрауни, існує тільки в їхній уяві, а жорсткого збору десятини по наших церквах немає. Як відзначив один з учасників обговорення, перед нами – чисте поле, яке потребує кожної пари рук. Воно може злякати своїм обширом і необробленістю, зате це можливість для кожного, голосно кажучи, увійти в історію. «Ми зараз перебуваємо фактично у становищі Апостолів, які все будували з нуля», – сказав Антон Герасименко.
Без належної підтримки кліру, відзначалося на зустрічі, наші видання мають сумну перспективу. За ці 20 років дуже й дуже багато видань (дієцезіального та всеукраїнського рівнів, римо- і греко-католицькі, православні) занепали й закрилися. Навіть CREDO, яке за часом заснування старше за «Католицький Вісник/Парафіяльну Газету», за ці роки уже втретє відновлене, відроджене рішеннями ініціативних отців.
Представлені на четверговій зустрічі медіа існують у двох різних організаційних площинах: одне видання існує завдяки рішенню Ордену Проповідників на цих землях, друге відродилося з волі єпископа Кам’янець-Подільського Леона Дубравського. Отже, становище виглядає саме так: якщо є сила з боку Церкви, яка бере на себе організаційну відповідальність, і миряни, готові працювати за вельми скромну зарплату, «шукаючи Царства Божого», а не кар’єри, – то видання отримує добрий шанс.
Звісно, на цьому все не закінчується: це лише два аспекти. Крім них, є проблема фахового рівня доброхотів, які з усім своїм старанням здатні більше псувати справу католицьких медіа як таких, ніж її підтримувати. Є також проблема фактичної відсутності римо-католицької термінології в Українській Церкви та виникнення «внутрішньої мови», яка незрозуміла для непосвячених, а відповідно, не виконує євангелізаційної ролі, замикаючи вірних на своєму вузькому (будемо чесні) колі. Є проблема несприйняття українцями своєї власної мови, від якої нас відівчали довгі радянські роки. Це призвело до того, що людям нерідко набагато легше сприймати будь-яку тему у російськомовному викладі протестантів чи православних. Українськомовні тексти викликають підсвідомий опір, а радіо- і телепередачі нинішнього католицького простору відзначаються просто-таки вбивчим мовним рівнем.
Але хоч би там що, а групки «Божих шаленців» продовжують засіювати український інформаційний простір католицьким словом. Нас небагато. Нас ніколи не було багато, і можна тільки зітхати, згадуючи редакції «Gościa Niedzielnego» чи інших розвинених католицьких видань. Однак головним видається не це. Редакційні групи можуть залишатися у складі п’ятьох-семи осіб. Але хіба в Україні НАСТІЛЬКИ НЕМАЄ католиків, що той самий «Католицький Вісник» має тільки 2,5 тисячі накладу, а CREDO не виходить щомісяця? Як розвивати медіа, коли парафіяни не бажають передплачувати «своє»? Так, певною мірою це відголос проблем 15-річної давнини, коли католицьку пресу по парафіях поширювали безкоштовно, маючи підтримку західних фондів. Але що доброго в тому, щоб бути споживачем, а не учасником?
Нас не настільки мало, щоб не було кому, а головне – ДЛЯ КОГО працювати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
