Що я з цього маю?

Окрім виклику постійної боротьби із взаємним віддаленням, як на мене, головним ворогом подружжя є споживацька культура ринкових цінностей, яка непомітно прокралася в сім’ю.

Я писав раніше, що у нинішньому світі дітей щоразу частіше виховують як споживачів батьківських послуг, при чому батьки самі себе бачать постачальниками послуг для дітей, уповноважених приймати ці послуги. Загубилася ідея посідання обов’язків дітьми як членами сім’ї та суспільства. Батьки, проваджені якнайліпшими намірами, посилено стараються надати своїм дітям усі можливі шанси не залишитися позаду в змаганнях за успіх у дорослому житті. Батьківство стає розвитком продукції.

Споживацька культура здійснила замах на подружжя та батьківство, і пливе разом із нами у теплі краї. Споживацьке ставлення до подружжя є всюдисущим і впливає на нас усіх, так само як глобальне потепління чи забруднення  повітря. Найвиразніше ми це відчуваємо тоді, коли виникає якийсь неспокій, пов’язаний з іншою людиною або нашим подружжям, і подумки ми ставимо собі питання на кшталт: «Яку користь я маю від цього зв’язку?» Або: «Я заслуговую на краще». Чи й узагалі: «Що я з цього маю?»

Не йдеться про те, що такі думки повністю неналежні: якщо у подружжі якась зі сторін має роман або фізично знущається з іншої сторони, то зосередження уваги на власних інтересах цілком виправдане. Однак якщо дружина або чоловік виявляються не такими коханцями, як сподівалися один від одного, що будуть, або (що частіше) нудять, пиляють і нарікають чи не виражають своїх почуттів потрібним чином, тоді споживацьке мислення підказує нам, що ми уклали не найвигіднішу угоду, беручи шлюб із такою персоною. Тоді починаємо аналізувати видатки і прибутки: що я отримую від цього зв’язку порівняно з тим, що вкладаю в нього?

Я знав подружню пару, яка підраховувала одне одному кожну неприсутність у домі, визначаючи таким чином додатковий час, який після повернення необхідно було провести в турботах про дитину. Попри те, що вони стверджували, ніби стараються бути одне щодо одного справедливими, я вважаю, що вони невпинно підраховували, хто скільки вкладає в подружжя і хто скільки отримує. Пізніше цей чоловік полишив свою дружину й пішов до іншої жінки.

Нічого дивного, що гонитва за добрим співвідношенням сил у подружжі зменшує шанси того, що воно стане для подругів джерелом задоволення. Американський соціолог Поль Амато довів: зосередження на тому, «яку користь я з цього маю», провадить до меншого задоволення від зв’язку в майбутньому, ніж ставлення до подружжя, базоване на даруванні. З моїх спостережень випливає: коли чоловік постійно собі повторює, що має право на кращий секс, аніж той, який отримує в своєму подружжі (споживацький підхід), то його незадоволення від сексуального зв’язку з дружиною триватиме надалі. Вона не стане чуттєво й еротично реагувати на його переконання щодо того, що він на щось має право! Подружжя має бути коханцями, а не надавачами послуг у галузі сексуального досвіду та інших сімейних послуг.

Згадую фільм «Lovers and Other Strangers», у якому Беатріс Артур зіграла матір дорослого сина. Той заявляє, що розлучається, бо нещасливий у своєму подружжі. Мати каже таку фразу: «Не шукай щастя, Річі, це тільки зробить тебе нещасливим».

Може, ви гадаєте, що я перебільшую, кажучи, що споживацька ринкова культура скаламутила наш спосіб мислення про подружжя. Рекламники швидко розпізнають і використовують культурні тренди, аби дістатися споживачів. Бачив я недавно в одному журналі фотографію нової хонди Civic із таким заголовком: «Сумно те, що це, швидше за все, буде найздоровіший зв’язок у твоєму житті». Хонда пояснює: «Ти вже перепробував сайти знайомств, побачення всліпу, навіть якісь чати в інтернеті. Навіщо? Civic Sedan – розумний, привабливий і цікавий. Не кажучи вже про те, що він готовий виконати обіцяне вже сьогодні». Далі, на той випадок, якби читач почувався несміло, у рекламі з’являється підморгування світлофора: «Шукаєш доброї забави?»

Вочевидь ми маємо старатися про «здорові, зрілі стосунки» з автомобілями, оскільки, як стверджує реклама джинсів Левіс, покладатися на подружжя вже не можна. У блискуче підготовленій 600-сторінкові рекламі ми бачимо щасливі пари на побаченнях, із підписами, як довго вони були разом, перш ніж розлучилися. На останній сторінці зображено двох подруг у кімнаті, одна втішає іншу, бо та недавно розірвала стосунки зі своїм хлопцем. Одразу за дівчатами, на стіні в кухні, висить плакат із написом іспанською: «Мої батьки розлучені». А вміщене на долі гасло переказує слоган реклами: «Левіс – принаймні деякі речі тривають завжди».

Ці слова вказують на те, що ми можемо розраховувати тільки на речі куплені, а не на те, що ділимо з іншими, ані на тих, кому себе присвячуємо. І єдина роль, яка залишається надійною, це роль споживача. Фірми, для яких ми важливі як клієнти, зроблять усе, аби задовольнити наші потреби, на відміну від чоловіка/дружини, які інколи ставлять свої потреби чи потреби наших дітей вище за наші власні. Левіс буде в нашому розпорядженні навіть тоді, коли наші батьки розлучаться, а коханці нас покинуть. Як же це втішає!

В основі нинішньої культури споживацтва лежить такий погляд: наші покупки й наші зв’язки повинні мати терапевтичний ефект, повинні бути для нас добрі з психологічної точки зору. Подружжя є (або колись було) найвище оцінюваним простором особистісного зросту і самореалізації. Однак у цій схемі терапевтичного споживацтва немає місця для витривалості ані жертовності. Коли подружні стосунки стають психологічно болісними або ж починають гальмувати наш особистий розвиток, довкола знайдеться чимало терапевтів, готових прийти нам на допомогу при розлученні…

Більшість людей, народжених у роки повоєнного благополуччя, та їхні потомки носять у своїх головах терапевта – психологічний голос споживацької культури, який заохочує їх перестали важко трудитися і покинули подружжя, яке не задовольняє наші актуальні емоційні потреби. У споживацькому подружжі клієнт – ти або я як одиниця, що вимагає своєї заслуженої винагороди, – завжди правий.

Вільям Дж. Догерті, deon.pl