Жінки в історії Церкви: про кого «забула» синодальна група?

Минулого тижня Дикастерій віровчення оприлюднив підсумкову доповідь синодальної групи №5 на тему «Участь жінок у житті та керівництві Церквою».

Бронвен МакШи, історикиня, що вивчає роль жінок в Церкві у давніші часи, в колонці для часопису First Things критикує доповідь — зокрема за брак історичного підґрунтя. 

Основний розділ документа, його «Детальний синтез тем, що випливають із синодального поглиблення», відкривається словами: «Входження жінок у суспільне життя, яке розвинулося й закріпилося протягом ХХ століття і не обмежилося лише західними країнами, є явищем, що продовжує впливати як на громадянське суспільство, так і на Церкву».

Напевно, добре освічене духовенство і миряни, які пишуть такі документи, знають, що протягом віків задовго до ХХ століття численні жінки активно брали участь у суспільному житті, навіть якщо не голосували за кандидатів і не працювали в демократично обраних органах — зрештою, як і більшість тогочасних чоловіків.

Але можливо, вони цього й не знають. Другий додаток до документа — «Видатні жінки в історії Церкви» — свідчить про обізнаність у кращому разі слабку. Представляючи низку святих містичок, засновниць релігійних орденів і жінок, активних у соціальній благодійній діяльності, документ згадує лише про двох жінок, яких можна назвати «публічними» або «політичними» постатями з давнішого минулого: святу Жанну д’Арк, страчену на вогнищі, і святу Єлену, якій її син, Константин Великий, надав титул імператриці та певні повноваження розпоряджатися імперською скарбницею.

Натомість розлогий додаток не містить жодної справді політично й еклезіально впливової жінки з тривалої і багатої історії католицизму, хоча ця історія сповнена таких постатей.

Ось мій власний список жінок, яких виключили з доповіді, але які виглядають цілком доречно для розмов про лідерські ролі жінок порівняно з тими, що відкриті для духовенства (виключно чоловічий характер останнього я приймаю і підтримую з повною вірністю):

• Імператриця Ірина Афінська, яка обрала мирянина Тарасія Вселенським патріархом Константинопольським і разом із ним скликала Другий Нікейський Собор.
• Свята Адельґейда Італійська, перша помазана Папою імператриця Священної Римської імперії та головна покровителька великої Клюнійської монастирської реформи.
• Свята Адела Нормандська, регентка Блуа і мати англійського короля Стефана, яка опікувалася монастирськими установами, сприяла церковним реформам та співпраці мирян і духовенства.
• Королева Мелісенда Єрусалимська, перша з п’яти жінок-правительок Хрестоносного Єрусалимського королівства, яка допомогла організувати Другий хрестовий похід.
• Матильда Каносська, маркграфиня Тосканська, яка допомогла упокорити німецького імператора Генріха IV перед папою Григорієм VII.
• Бланка Кастильська, яка була королевою-регентом Франції, поки її син, святий Людовик IX, перебував у хрестовому поході.
• Свята Ядвіга Анжуйська, середньовічна правителька Польщі, яку подекуди навіть називали «королем».
• Королева Маргарита I Данська, Норвезька і Шведська, яка стояла за канонізацією Бригіди Шведської.
• Барбара Циллі, імператриця Священної Римської імперії, яка була присутня на відкритті Констанцького собору і допомагала своєму чоловікові, імператорові Сигізмунду, приймати його, — собору, на якому миряни голосували разом із єпископами, усунувши одного законного папу та двох антипап, щоб покласти край Великій західній схизмі.
• Маргарита Австрійська, намісниця Габсбурзьких Нідерландів, яка боролася з протестантизмом у своїх володіннях і допомагала виховувати свого племінника, майбутнього імператора Карла V, для правління.
• Королева Ізабелла Кастильська, якій троє пап надали величезні повноваження обирати єпископів у її володіннях і яка очолила важливі реформи в Церкві Іспанії.
• Королева Марія I Тюдор, яка доклала всіх зусиль, щоби скасувати розрив її батька Генріха VIII з Римом (а також, про що часто забувають, розрив різних слабкодухих англійських католицьких церковників).
• Королева Маргарита Наваррська, яка намагалася примирити протестантів і католиків у своєму королівстві через призначення духовенства.
• Хуана Австрійська, регентка Іспанії за свого брата короля Філіпа II та велика покровителька нового ордену єзуїтів.
• Інфанта Ізабелла Клара Євгенія, співправителька Іспанських Нідерландів, яка допомагала впроваджувати там реформи Тридентського Собору, а також обирала єпископів для своїх володінь.
• Імператриця Марія-Терезія Австрійська, можливо — наймогутніша римо-католичка світу у XVIII столітті.
• Королева Ізабелла II Іспанська, одна з найвидатніших католицьких монархинь Європи, яка втратила трон через антиклерикальних лібералів напередодні Першого Ватиканського Собору.
• Королева Марія II Португальська, яка також служила своїй країні як правляча монархиня в епоху англійської королеви Вікторії, виховуючи при цьому велику кількість дітей.

В історії Церкви, від найперших днів християнства до ХІХ століття, є безліч інших жінок, про яких також можна сказати, що вони у різний спосіб були активні в суспільному житті або на інших помітних лідерських ролях у Церкві й для Церкви. Але їхня спадщина — і мудрість, яку їхні приклади можуть містити для сьогоднішньої Церкви стосовно не лише ролі жінок, а й загалом ролі мирян у церковних справах, — здається викресленою з підсумкової доповіді синодальної робочої групи.

Можливо, хоча після Другого Ватиканського Собору минуло понад 60 років, ми досі не готові по-справжньому залишити позаду «клерикалізм», який засуджує доповідь. Це, зрештою, вимагало б від нас припустити, що справді серйозне, історично обґрунтоване обговорення участі жінок в ухваленні церковних рішень високого рівня може не мати такого вже великого стосунку до придатності (чи ні) жінок для дияконських свячень. Це також може не мати великого стосунку до призначень конкретних жінок — які сьогодні завжди здійснюються папами та іншими високопоставленими кліриками — на посади у Ватикані чи в єпископських канцеляріях.

Натомість це може бути пов’язано з набагато ширшою історією участі мирян у церковному управлінні та дисципліні високого рівня — починаючи, скажімо, з сина святої Єлени Константина, який скликав Перший Нікейський Собор, давши нам Символ віри, ще до того, як самому охреститися.

Історична контекстуалізація, складність і нюанси сьогодні змушують багатьох католиків нервувати. Це є водночас наслідком і причиною того, що сьогодні багатьом католицьким установам і навчальним програмам бракує історичного підґрунтя. Історію так часто витісняють із самосвідомих католицьких кіл, ніби вона є набридливою далекою родичкою теології, філософії та досліджень миру і справедливості.

З цієї причини я аплодую авторам підсумкової доповіді за те, що вони принаймні визнали, у щирий і частково поінформований спосіб, що жінки-католички насправді мають історію лідерства в Церкві та для неї. Просто ця історія не розпочалася всерйоз лише у ХХ столітті, і зовсім не після того, як і феміністки, і папи з єпископами епохи Другого Ватиканського Собору почали описувати її нам у своїх улюблених канонічних термінах.