Духовний простір Слобідської України можна уявити як терен, випалений багатьма війнами, де поволі серед заіржавілої зброї та ще не згладжених часом шанців пробиваються до сонця скромні польові квіти й пагінці лісових дерев. Наша земля має важкий досвід нетолерантности – релігійної, етнічної, ідеологічної. Немає сумніву, що перші християнські громади зі своїми парафіяльними храмами виникли ще в поселеннях сіверян, котрі в ХІ-ХІІІ ст. простяглися ріденьким ланцюжком понад Сіверським Дінцем, відкриваючи Чернігівсько-Сіверській землі степову перспективу далекого й загадкового Тмутороканського князівства. Того самого, котре чернігівська династія Ольговичів вважала за свою історичну спадщину й у напрямку котрого прямував 1185 р. через наші степи новгород-сіверський князь Ігор Святославич.
Постійні конфлікти з печенігами, а згодом із половцями не дозволили руським поселенням створити пам’яток сакрального мистецтва, здатних вистояти протягом сторіч. А руйнівна ординська навала ХІІІ ст. не залишила й сліду по городищах сіверян. Ще для героїв трилогії Генріка Сенкевича в XVII ст. вся лівобережна Україна була «татарським берегом». Землі над Сіверським Дінцем перетворилися на Дике Поле, номінально належне Золотій Орді, а після її розпаду – Московському царству. Хоча й у ті драматичні часи християнська традиція плекалася в козацьких зимівниках, у схованих серед чагарників і високих трав поселеннях втікачів із Наддніпрянщини. Символічно, що легендарний початок найбільшої святині Слобідської України – Святогірського Успенського монастиря – пов’язується з появою над Дінцем ченців зі зруйнованого Києво-Печерського монастиря. Пам’ять про катастрофу середньовічної української Слобожанщини стала істотним чинником реґіонального самоусвідомлення.
Масова колонізація цих земель українцями й творення локальної субкультури були виразно забарвлені політичними конфліктами в Речі Посполитій, що послугувалися релігійною риторикою. Валки переселенців, котрі прямували на Схід у XVII ст., мотивували втечу з рідної землі конфесійними утисками. Хоча спогади про Гетьманщину все більше відходили в сферу легенд, етноконфесійні стереотипи минулого активно побутували в місцевій субкультурі, твореній за аналогією з козацькою субкультурою Наддніпрянської України. Поняття «католик», а тим більше «уніят», втрачають свій прямий зміст, перетворюючись на визначення чужого, ворога.
Важкий процес поступового перетворення цілинних земель Дикого Поля на родючі слобожанські лани разом із переростанням полкових і сотенних містечок у торговельні й ремісничі центри вимагав нового, адекватного образу світу, не обмеженого давніми стереотипами. Знакове, водночас же й етапне для краю відкриття 1804 р. Харківського університету стало справжньою несподіванкою національного виміру: маленьке провінційне слобожанське містечко раптом перетворилося на університетський центр, де відбувався активний контакт з іншими релігійними традиціями та національними культурами.
Ще з середини XVIII ст. в Харкові утворилося значне німецьке земляцтво, переважно лютеранське, до якого належало чимало професорів, учителів, лікарів, чиновників. У 1820-их рр. будується лютеранський храм. За переписом 1877 р. у Харкові, передусім на Німецькій вулиці, жило вже 1690 лютеран. Очевидно, частина німців визнавала католицьку віру, так само, як і французи, що працювали в університеті, в приватних пансіонах, виховували дітей місцевих дворян. З часу наполеонівських воєн у місті оселялися й поляки, котрі стали головною рушійною силою відкриття в 1830-х рр. католицької церкви. Саме в ті часи (1838-1846) місцевою гімназією керував відомий драматург і прозаїк Юзеф Коженьовський, а в Харківському університеті викладав право брат Адама Міцкевича Олександр (1838-1850). Згодом у Харкові ж вивчатиме медицину Юзеф Пілсудський (1885-1886). Вже це свідчить про інтелектуальний і культурний потенціял католицької громади міста. Жваве українське культурне життя, зосереджене довкола Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків Харківської школи, діставало з цього середовища плідні імпульси, які через праці Миколи Костомарова та сформований у Харкові романтичний образ козацької України входять у національну культурну свідомість.
Індустріяльна, потім же й політичні революції надали життю слобожанської столиці небаченого динамізму, остаточно руйнуючи архаїчні стереотипи. Однак разом із тим настає час для нового виклику войовничої нетолерантности. Столиця маріонеткового режиму в підсовєтській Україні, Харків перетворився на центр войовничої атеїстичної пропаґанди й антихристиянських репресій. Це плекало атмосферу підозріливости, страху, та разом із тим відкривало посеред новітньої Голгофи спільність євангельських цінностей, на тлі яких стає очевидною другорядна роль обрядових різниць. Почуття християнської солідарности – неоціненний дар мучеників і сповідників віри католикам та православним наших днів.
Плекаючи цей дар, практично повсюди на Слобожанщині наші громади підтримують насправді братні, теплі й приязні стосунки з католицькими парафіями та монастирями. Приємно згадувати, що єпископ Станіслав Падевський першим вітав мене з 10-річчям єпископського служіння й запросив був написати передмову до його книжки «Світла минулого» (2003). Сам же я мав за честь взяти участь в інґресі єпископа Маріяна Бучека. На наших храмових святах бувають присутні католицькі священики обох обрядів, а дні молитви за християнську єдність стали нагодою для спільного обмірковування Господнього заповіту «Щоб усі були одно». Зворушливі переживання лишили спільні богослужіння на могилах закатованих Совєтами польських воїнів та на панахиді за жертвами операції «Вісла».
Моєю давньою мрією є спільна конференція, присвячена трьом мученикам XVII ст.: Анджеєві Боболі, Йосафатові Кунцевичу та Афанасієві Филиповичу. Всі вони стали жертвами релігійної нетолерантности. Ім’я кожного з них визискувалося з політичною метою. Але всупереч логіці політиків їхній християнський подвиг переростає в заклик до взаємної любови. Досвід нетолерантности в осяяній благодаттю Святого Духа реальності Церкви здатен стати ґрунтом для культури християнської солідарности. Так, як це відбувається на випаленій вогнем ворожнечі слобожанській землі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
